Про кохання

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав

Було б з’єднати долі нам,
Так, як на те заповідалось,
Я б жив не з горем пополам,
І серце б з розпачу не рвалось.

Хай знають всі мій кожен гріх,
Хай бачать вад моїх пучину,

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі,
Як спінені вали біжать йому до ніг
Рядами чорними — чи, ніби срібний сніг,
На сонці виграють, мов райдуги веселі.

Штурмують мілину вони у

Коли засну, як час настане,
Глибоким, непробудним сном,
Вкрий, забуття, мене, жадане,
Ласкавим, стомленим крилом.

Не треба друзів коло гробу,
Ні жадних спадкоємців там,

Плач, королівно! Батьків гріх
Упав на край. Якби ж слізьми ти
Для визволу страждених всіх
Могла вину отецьку змити!

Плач! Одверни від нас напасть
Сльозами, і тобі

Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останій час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза

О гетьте, гетьте, звуки жалю!
…Колись був любий цей мотив,—
Тікаю нині якнайдалі,
Щоб він минулим не гнітив.
Не згадуй, арфо, днів тих гожих,—
Усе розтануло, як дим…
Без

Довгих літ нам веселих! —
Ми живем тільки раз.
Хай немарно цей келих
Вабить в юності нас.

Пускай чарку по кругу,
Випив першу — пий другу,
Хили повну до дна,
Несе

Злотистий кучер, сині очі —
Всі риси матері дівочі.
Усмішка, ямки щік твоїх
Серця принаджують усіх.
Мені ж найкращих днів хвилину
Вони нагадують, мій сину.

Чи взнав ти

О Мати-Полько! Як у твого сина
В очах сіяє дар святий пророцтва,
Як появляє лагідна дитина
Поляків давніх горде благородство,

Як, занедбавши забавки пустії,
Він слухає співця

Коли зориш, як човен буйно
Стихія кидає морська,
Хай не озветься серце чуйно
На страх і розпач моряка!

Той корабель пішов, якого
Так прагнув досягти плавець,
Тож нащо

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Я бачив: цілий день серед густих гаїв
Блукав стрілець-юнак. Спинився край потоку
I мовив сам собі, зітхаючи глибоко:
“Востаннє б я її побачити хотів,

Та сам — небачений”.— I

Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?

I звідки цей жалю чудного прояв?
Я до самотніх знов іду покоїв,
Немов забув щось; поглядом змутнілим,
Немовбито в обличчя друзям милим,
Дивлюсь на стіни! Вечори й світання

Доки оспівував доченьку любу, –
Слухає мама, а дядько читає.
Тільки зітхнув про привабливість шлюбу, –
Слухаю я, вся родина питає.

Мама про села й про душі бурмоче,
Дядько —

Зважимо прах Ганнібала: скільки потягне фунтів грізний вождь?

Ювенал

Імператора Непота визнав сенат, італійці та людність провінції Галлії; гучно вславляли його моральні

Чужа ти тонкощам, і мова не іскриться,
Очима ти й лицем не краща від усіх, –
Але побачити жадає кожен їх.
Простенько вбрана ти, а видно, що цариця.

Як в галасі й піснях юнацтво

Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!