Про кохання

Стрітилися сліпий з хромим,
Стали розмовляти.
Ким способом собі в світі
Можна б помагати?
І вдруг закличився совіт:
Взяв сліпий безнога,
А хромий му показував,
Куда

Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.

Погляд їх блищить, – дивують:
“Як цвіте все романтично!”
Довгі вуха

Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, –
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від

Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І

Йти — куди? Дурна нога
До Німеччини вже хоче,
А розумна голова
Покивала і шепоче:

“Хоч скінчилася війна,
Та військовий суд зостався,
А відомо ж — ти давно
Вже до

«Прийди ти до нас
Хоть на малий час.
Хочеш вечір, хочеш рано,
Хоч убрано, хоч подрано
Прийди ти до нас!»
«Не пойду до вас
Ні на малий час,
Ані вечір, ані рано,
Ні

Що минуло, загинуло,
Во вечності уж да спит,
А що живет да не гниєт,
Но принесет жизні цвіт!
Дух і тіло, ступай сміло,
Куда розум поведет,
Лиш помало через

Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?

Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, –
Їх

Стоять віки незрушно
В височині зірки,
I тужно споглядають
Одна одну віки.

Вони говорять, — мова
В них гарна і проста;
Але з філологів жоден
Її не прочита.

Я

Троянду і сонце, лілею й голубку
Любив я колись, мов укохану любку.
Тепер не люблю їх — люблю до загину
Єдину, безвинну дитину, перлину;
Віднині й навіки мені моя любка —

Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках

Ти й красуня, й господиня
Над усім добром своїм.
Льох і стайня в тебе добрі,
Маєш добре поле й дім.

У садку твоїм политі
І стежки, і квітники.
Околіт і той вживаєш:

Без друга і без милой
Сам ходжу по лугах,
Ходжу з душею унилой
Єдин по берегах,
Хоть збираю куспорки,
І цвіт я збираю,
Но сердечнії тоски
Тим не облегчаю.

Зриваю

Очей засумованих сльози не точать;
Сидять за верстатом, зубами скрегочуть:
“Німеччині смертний покров ми тчемо,
Трикратне прокляття в нього ввітчемо —
Тчемо ми, тчемо

Про шал кохання снив я в давнину,
Про ніжні квіти й кучері чудові,
Про поцілунки при гіркій розмові
І дум смутних мелодію смутну.

Давно зів’яли мрії, й разом з ними
Найкращих

Ти все не дозволяєш
Побути при собі,
Від мене ти втікаєш,
Бач – ніколи тобі.

Кажу я про шалене
Кохання, розпач, сум,
А ти глузуєш з мене,
Вклоняєшся на

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.

Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки

Божок кохання задрімав колись,
Поклавши обіч смолоскипа свого,
А німфи, те помітивши, знялись
І потайки наблизились до нього.

Одна із них схопила той вогонь,
Який серцям

Скажи, хто перший час пізнав
І перший годинник змайстрував?
То був чоловік похмурий, як сич,
Сидів він в холодну зимову ніч
І рахував, як попискують миші
І шашіль точить

Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…

Кричав чорний ворон, і лист