Про кохання

Ми знаєм — іграшки потрібні дітям.
В захопленні дитячому народи
Тих іграшок немало наробили,
Катами ставши власної свободи.
Вдягли на лоба дурневі корону,
Помазали і повели до

О пілігрими, ви йдете поволі,
Замислившись про нетутешній світ.
Показує знеможений ваш вид,
Що дальній шлях вам ліг на суходолі.

Чому не плачете ви мимоволі,
Ступивши в цю

Корону ханську? Нá, ми продаєм
За дудку, от ціна! Ми продаєм!
Чалму та чотки, вісників облуди,
За піалу вина ми продаєм!

Як гарно: на квітках — росинки прохолодні,
I дівчина в квітках.
Ну що ж: напередодні
Було усякого — про те тепер не згадуй,
Все, що було, забудь: найкращий день — сьогодні.

Розумним і твердим у цьому світі будь
І завжди мовчазним у цьому світі будь!
I, поки очі є, язик і вуха в тебе,
Сліпим, німим, глухим у цьому світі будь!

1] Нас три й чотири рази привітавши,
2] Бо дуже він кохався в земляках,
3] Сорделло відступив, “Хто ви?” спитавши.

4] “До того ще, як по горі цій шлях
5] Достойним душам показав

— Ти, рибалко, риболове,
Чом женеш у море човен?

— Я закину в море невід —
Може, вловиться що-небудь:
Хоч сардинки, хоч плотички,
Хоч синочку черевички,
Бо надворі скоро

Зустрінься з милою, не забарись
Прогнати клопіт, що їй серце стис.
Безмежна ця краса — недовговічна:
Вона й у тебе з рук втече колись!

1] “Відколи Константин орла у небі
2] Пустив навпроти, а не по слідах
3] Того, хто взяв Лавінію за себе,

4] Сто літ, і сто і більше божий птах
5] Жив на кінці Європи, край

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,
Щоб розповісти їй про світ і про людину?
У муках створена з гіркої глини горя,
Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.

Для наших чистих душ уже не рік, не два
Готує злигодні безодня кругова.
Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки
Із праху нашого не виросла трава.

Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!
Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!
Бо не одну таку, як ти, місяцевиду
Час перетворював і в піалу, і в жбана!

Поштові листівки з видами міст
Купує в Італії кожен турист.

Ось Рим — Колизей, Капітолій і Форум…
Мілан зі славетним готичним собором.
Ось Піза з своєю похилою

Одкрий мені дорогу, доле,
Щоб я для людства щось зробив,
Щоб пломінь благородний в мене
Даремно в грудях не зотлів.

Той пломінь, наче впавши з неба,
Давно в крові моїй живе.

Я чув, що праведні підіймуться з могили
В тім самім образі, в якому опочили.
Тому я з милою й вином не розлучаюсь,
Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.

На вулиці красунь блукаємо сьогодні,
Кохання та вино вславляємо сьогодні!
Ми увільнилися назавжди від буття —
I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.

Цей глек, як і мене, колись любов проймала,
В кайдани кучерів розкішних завдавала.
Ця ручка, що її ти бачиш біля шийки, –
Рука, що дівчину за шию обіймала.

Я чую: “Менше пий, в вині добра немає!
Чому рука твоя сулію обіймає?”
“Поглянь на дівчину та на вино іскристе:
Причин, по-моєму, ясніших не буває!

Цей вірш про негра-хлопчака,
Про хлопчака-кудрявчика;
Живе не в нас той хлопчик, ні, —
В заокеанській стороні.

У білих на ярмарку ігри веселі,
Люди катаються на

Помни, помни, любезний друг,
Що ти мені говорив,
Коль жаром твій горящий дух
Моє серце отворив;
Когда невинна наша жизнь
Одна радість, одна болізнь
Била, і взаїмна