Про кохання

Доки оспівував доченьку любу, –
Слухає мама, а дядько читає.
Тільки зітхнув про привабливість шлюбу, –
Слухаю я, вся родина питає.

Мама про села й про душі бурмоче,
Дядько —

Довгих літ нам веселих! —
Ми живем тільки раз.
Хай немарно цей келих
Вабить в юності нас.

Пускай чарку по кругу,
Випив першу — пий другу,
Хили повну до дна,
Несе

О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш,-
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Осудить нас ханжа, розпусник осміє,
Що, хоч самотні ми, мов у відлюднім краю.
Хоч молода вона, і я її кохаю, –
Я опускаю зір, а мила сльози ллє.

Боюсь її принад, вона ж, чуття

I
Октябрь уж наступил — уж роща отряхает
Последние листы с нагих своих ветвей;
Дохнул осенний хлад — дорога промерзает.
Журча еще бежит за мельницу ручей,
Но пруд уже застыл;

Невільник, вперше я радію цій неволі:
Про тебе думаю — не криє думки мла;
Дивлюсь, і жодна тінь не тьмить мені чола;
Люблю тебе, проте не мучать серця болі.

Не раз за щастя мав

Країна розкоші прослалась підо мною,
Вгорі — блакить ясна, тут — лиця чарівні.
Чому ж у дальній край так хочеться мені,
Чом ще за дальшою я плачу давниною?

О Литво! Шум лісів,

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.

Коли єство моє ліпив Творець із глини,
Зарані відав він про всі мої провини.
Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?

Добривечір! Мені це слово наймиліше.
Ані тоді, як ніч між нами, мов стіна,
Ні в мить, як світлий день загляне до вікна,
Я не вітаюся ніжніше й запальніше.

В вечірній сутіні усе

Я в цій хаті спать не можу!
Іншу хату дай, сусіде!
Тут із вікон шлях тривожить,
Ним частенько пошта їде.

А вночі візник задзвонить,
В мене серце так і скаче:
Марю, то

Коли зориш, як човен буйно
Стихія кидає морська,
Хай не озветься серце чуйно
На страх і розпач моряка!

Той корабель пішов, якого
Так прагнув досягти плавець,
Тож нащо

О море життьове! Яке страшне ти нині!
Коли я відпливав, світилось мрійно ти!
І от — навколо ніч, і ці громади пінні —
Несила ні вперед, ані назад пливти!
Чи, може, потонути в цій

Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього — з небосхилу,
А суть пізнавши — наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.

Мій рідний Німане! Куди спливли ті води,
Що я в дитячі їх зачерпував долоні,
Що ними плавав я по дикому затоні,
Для серця буйного шукавши охолоди?

Лаура, з власної милуючися

О Мати-Полько! Як у твого сина
В очах сіяє дар святий пророцтва,
Як появляє лагідна дитина
Поляків давніх горде благородство,

Як, занедбавши забавки пустії,
Він слухає співця

Ті, що поклони б’ють, наслідують ослам,
Бо служать шахраям, шахрайський возять крам
І найдивніше те, що під покровом віри
Живуть кафірами* і продають іслам!

* Кафір — “невірний”

Настало свято. Злих думок воно
Немало зборе.
Ясне й прозоре.
Намордник посту, молитов оброть
Це свято зніме
Із тих ослів, що ждуть його давно…
О горе, горе!

П’ють, гуляють, люльки палять,
Танці, витівки, сваволя,
Мало корчми не розвалять, –
Ха-ха! Хі-хі! Гей же! Голя!

Пан Твардовський, взявшись в боки,
Кінець столу отаманить: