Пісні

І
Моя ти мовчазна! чого так сумно дзвониш
У струни золоті, що начепив Боян?
Віщуєш горенько, чи радощі хорониш,
Чи се неволеньки окрив тебе туман?
Чи стиха схлипуєш, чи

Коли добрі очі маєш,
Зазирни в моє співаннє:
Там побачиш – мов у гаї
Чорнобрива сновидає.

Коли добрі вуші маєш,
Прислухайсь до мого гласу:
Ті зітхання, сміхи,

Нехай і так, що згину я,
Забутий десь під тином,
Що всі мої думки, діла
Сліду не лишать, мов та мла
На небі синім!

Нехай і так! Я радо йду
На чесне, праве діло!
За

Ах, коб я був музикантом
І тоном рядити умів,
То я б твої сльози перлові
На музику всі перевів.

Слова твої, серце кохане,
То був би сумний полонез,
А тьохкання серця —

Пісне, моя ти підстрелена пташко,
Мусиш замовкнуть і ти.
Годі ридати і плакати тяжко,
Час нам зо сцени зійти.

Годі вглибляться у рану затрутую,
Годі благать о любов.
З

Ой, що то в полі за димове?
Чи то вірли крильцями б’ються?
Ні, то Доля грядки копле,
Красу садить, розум сіє,
Примовляє, приспівує:
“Сходи, красо, до схід сонця,
Ти,

Облягали ляхи місто
Десь в часі Руїни,
Штурмували брами й мури,
Підкладали міни.

Боронилося козацтво,
Й міщани не спали,
День і ніч гриміли з мурів
Пушки й

Знов час прийде, коли з погорди пилу
Ти отрясешся й ясною звіздою
Засяєш людям, і підуть з тобою,
Серця твою почують давню силу.

Знов час прийде, до найтяжчого бою,

         І
Тим часом як недомисел земляцький
Юртується в письменницьких кагалах,
Мов ті сейми в землі погибній лядській,
Кохається в руїнних ідеалах
І строїть світ на темряві

    І
Іде вона, іде полуднява гармада,
І згорда слухає, як стогне океан
Під нею… Бог новий летить із пельки ада
Із тисяччю громів і брязкотом кайдан, –
Пливуча гармиза

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке

Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —

Хочу я троянди, що цвіте в саду…
Скільки я для неї дивних слів знайду!

Хочу я купави. Їй я розкажу,
Чом я над сагою цілу ніч ходжу.

А фіалці тихій в сутіні лісів
Вже давно

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній

Мій синку, ти би менш балакав,
Сам над собою менше плакав,
На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти іншого чекав?

Сам

Так говорить стародавня повість:
Жив раз чоловік богобоязний,
І той сина мав одним одного.
Випав голод лютий у тім краї,
І збіднів той муж богобоязний.
І сказав до свого сина:

Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.

Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з

Під палким, південним сонцем
На чужий, далекий Дон
Сумно-сумно, як на страту,
Йдуть невольники в полон.

На руках у їх кайдани,
Кров і рани на ногах,
В чорній куряві

Людям,
рокованим на смерть,
видали рушниці
(вволили іхне останне бажання)

I вони стали розстрілювати
інших рокованих на смерть,
аби примиритися
із власною

З білої потойбічності
виринуло чорне сонце

25.2.

1971 рік
Збірка “Веселий цвинтар”