Павло Савченко

По дорозі поторочі.
Раді ночі, сплять хатки.
Тиша – лише лист лопоче,
Лист осичини чуткий.

Долом – темні поторочі.
В небі – теплі лампадки.
Сплять кошари, сплять хатки,

На першім плетиві осінніх павутинок
Тремтить останній промінь літа.
Я доснував уже старий спочинок,
Новим рука моя зігріта.

З нового прядива, із льону листопада
Сную починок

По блакиті
В гарній свиті
Суне хмара волохата.
На Микиті
Щепи биті,
Одцуралась його хата.
Жінці ситій
Легко в ситі
Сіять борошно до тата.
Самовитій
В

На заході — хмари,
Хмари — не маки.
Твої личка ярі
Теж не маківки.
І в твоїм серденьку,
Серденько моє,
Чую помаленьку
Маково стає.

Над жовтим трауром стерні
Ласкавість синьої пустині…
Се ти спинила на мені
Своїх очей весняні дні,
Озера сині.
Чого ти хочеш? Чудеса.
Давно невернено пропали.
Ніхто вже

І сталось те, що ще осталось,
Щоб статись чи не статись,
Боялась ти, та перестала
Перед світом боятись.
І був покіс, як шовк м’якенький,
І так блищали роси,
І на постелі

О білий мармуре жорстоких рук!
О маче уст, ні разу не цілований!
Кладуть знесилений до мук,
Розлукою зхрестований.
Як приторкнуся, пальчики, до вас?
Як пригублюся я до вас,

Сиві хмари з північного краю,
Журавлів попід хмарами зграї.
Низом жовтого листу танок
Від весільних весняних мелодій,
Тільки спомин солодкий та й годі
Заплітається в лиштву

Золоті батоги над землею свистять,
Золоті батоги Огнедара.
По шляху, по дорозі потоки біжать —
Баранів злоторунних отара.
По шляху, по дорозі, по чорних полях
Барани злоторунні

Летіла жар-птиця небесним шатром,
Губила жар-птиця перо за пером.
І падали пера жар-птиці згори
На ріллі, на луки, на чорні бори.
І падали пера жар-птиці на низ
Блискучими

Жаль мені хвиль, що ніколи
не сплинуть
На океані.
Зор мені жаль, що в безмежностях
гинуть,
Долі незнані.
Жаль мені дум, що в душевних
темницях
Тліють-нудяться.

Гаснуть, никнуть ясні спиці
Золотої колісниці.
Зачиняються ворота,
Замикаються замки.
Раді жебрать, ради бога,
Йдуть черниці по дорогах —
В саму стелю небозвода
Підняли

О, як мені, о як мені з тобою бути, жалю мій!
О, як мені тебе, мій кревний, вгамувати!
Якою цяцькою прогнати веред твій,
Якими люлями заколихати?
Невже ця яр, невже ця яр, що

З-поза тюля білих хмар
Прозирає просинь яра,
На ріллю, на ліс, на яр
Риза впала.
В річку золота згори
Капле срібло щиродзвонне,
Прилетіли, прибули Жайворони.
Ніжних

Надо мною небеса погідні,
Вколо мене зрошена трава.
Щось таке далеке й разом рідне
Хоче пригадати голова.
Де я бачив се бездоння миле,
Сю лагідність і безоблик

За нами пожежа шаліла,
Круг нас танцювали чорти.
Осиковим листом тремтіла
Рука твоя й ти.
Назад не було повороту,
А рай наш далеко ще мрів.
І чув я на серці скорботу,
І

Ой не сійтесь, роси,
На сухі покоси,
На колючі стерні,
На різкі піски, —
Що за вами, роси,
Та весь край голосе,
Журяться барвінки,
Тужать квітники.
Ви до їх

Не казитимуться громи,
Не розколеться земля, —
Лише стане ясно, хто ми
Й нащо молот в коваля.
Лише очі новим блиском
Згідно займуться у нас.
І помутиться, що

Сьогодні день, яким повік
Пишатись буде чоловік, —
Сьогодні двадцять шостий рік
Над чолом генія протік.
Чотири роки ще — і світ
Побаче дивний самоцвіт, —
Новий об’явиться

Над садком зелено-білим
Цілу ніч ворожить місяць
Срібно-тканою імлою.

І до самого світання
Дорогі снуються шовки
Під наметом яблуневим.