Панас Мирний

Двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставленням його пам’ятника на Протопопівській вулиці, жалібна супліка

Якби ти, славний наш Іване,

Коли над нашим рідним краєм
Важкії хмари облягли
Й відомим тільки їм звичаєм
Наш дух гнітили до землі,
Не даючи у небо ходу, –
Тоді на кін ступила ти.
І в невідомій тобі

Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…

То сон

Щирому ратаєві непочатих перелогів рідного поля В. І. В[асиленко]ві

Не літа нам старі страшні,
Як те, що старі сі літа:
Пригоди всякі навісні,
Життя без ясного

Устало сонце з-за діброви,
Туман погнало у яри
І усушило дрібні сльози
В старої бідної вдови.

Вже третій день гуля Вкраїна,
Вже третій день ревуть шинки –
Стрічає волю

Ой життя, ти життя! по якій ти дорозі ідеш?
По якім непрохідному шляху шугаєш?
Межи бистрих річок та глибоких яруг,
Непрохідних вонючих багнюк ти літаєш.
Кругом лісом тебе обняли

Ти, кажуть, приїхала, серденько, знов
І принесла мою тиху любов;
Мої радісні сни, мої муки-печалі
Знов привезла ти мені з чужини.
Серце моє! Що мені тепер ти і що я?
Надії мої

Друже-брате! серце б’ється,
Хоче сповідатись,
Душа ниє, душа плаче,
Хоче розказати
Свою згоду і незгоду,
Хоче розпитати,
Як у світі молодому
Йому доживати, –
Та

Ні, друже, не муза та голубоока
Мій сон доглядала вночі,
Про яку співає твоя ясноока,
Собі допомоги ждучи;

Не та вередлива та пишна панянка,
Що в краї чужому зросла;
Що

З трухлим осередком, гнилою корою
Стоять віковічні дуби,
Потайно гомонять, трясуть головою,
Мов сердяться, ждучи біди.
А під ними молодь з дрібною листвою
У тіні без світу

Позлітались ухатії сови,
Заквилили сумно сичі,
Собаки голоднії знову
Завили удень і вночі,

І хмари, як ворон той, чорні,
Насупившись, вгору пливуть…
Їх блискавки ріжуть

Пригорнусь до лона твого, голубко,
Чи не вчую там правди святої?
Бо кругом, моє серце, тільки й чутки
Про забави тії долі лихої.

Остогидло мені волочити по світу
Самотою

…від рідних їм по долі українців

Вітаємо тебе, гіркий, далекий краю,
Повитий горами, порізаний річками,
Облитий моря синього прозорою водою.
Укритий, наче рай, зеленими

Война! война! і серце охололо…
Чи то ж тільки одно моє?
Там мати сина виряджає,
Там жінка доленьку клене,
Там дівчина не зна покою
Від сліз, і горя, та журби:
Її коханець

Не недоля мене ізвела,
І не лихо своє ізсушило –
Ізвела мене людськая туга,
Та народна неволя добила.
Що я бачив? Могили одні
Та живі, не застиглії трупи…
Чув їх пісні –

Ніч осіння. Небо вкрите
Хмарами важкими.
Дощ і дощ, не світе місяць,
Туман усе криє.
Серед міста блищить світло –
Так нудьга та туга
Заглядає жовтим оком
В серце мого

Через те не люблю парубків.
Парубки не уміють любить,
Не уміють мене цілувать,
І, цілуючи, душу відкрить.

Через те не люблю паничів.
Паничі не до мислі мені:
У їх серця,

На відкриття памятника першому українському письменникові Іванові Котляревському

Упала заслона! й обличчя знайоме
Згори позирнуло на нас…
Се ж ти, наш Іване, кобзарський

Через річки й ліси, легка думко, неси
Мій привіт до братів на чужину,
Що у темних борах, у медвежих норах
В цю лиху, безпросвітну годину
Вони мусять конать – за те, що вшанувать