Панас Мирний

Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…

То сон

Позлітались ухатії сови,
Заквилили сумно сичі,
Собаки голоднії знову
Завили удень і вночі,

І хмари, як ворон той, чорні,
Насупившись, вгору пливуть…
Їх блискавки ріжуть

Прийди! пригорну тебе к лону,
Як долю найкращу мою,
Зігрію душею живою
І серцем палким оживлю;

Цілуванням я визову знову
Огонь у твоїх оченьках,
Засвічу ту уранішню зорю

День у шинку прогуляла,
Ніч у чорній ночувала,
А на другий мала йти –
Не пустили прокляті.

Доля ж моя нещаслива,
Безталанна я вродилась!
Бездольная удалась,
Що

Устало сонце з-за діброви,
Туман погнало у яри
І усушило дрібні сльози
В старої бідної вдови.

Вже третій день гуля Вкраїна,
Вже третій день ревуть шинки –
Стрічає волю

Ой життя, ти життя! по якій ти дорозі ідеш?
По якім непрохідному шляху шугаєш?
Межи бистрих річок та глибоких яруг,
Непрохідних вонючих багнюк ти літаєш.
Кругом лісом тебе обняли

Двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставленням його пам’ятника на Протопопівській вулиці, жалібна супліка

Якби ти, славний наш Іване,

Недавно те було, як ти
З своїми рідними братами
Вітав у нас… І перед нами,
Мов повесні, почав цвісти
Різномаїтий той садок
Твоїх глибоких дум, гадок,
Гарячим серцем та

Як на ріках Вавілонських
В ту давню годину
Зібралися невільники
Плакать по родині, –
Так ми тепер зібралися
Між німії стіни
Поминати бездольного
Сина України,
Що

Коли над нашим рідним краєм
Важкії хмари облягли
Й відомим тільки їм звичаєм
Наш дух гнітили до землі,
Не даючи у небо ходу, –
Тоді на кін ступила ти.
І в невідомій тобі

Нужда, убожество та голод
Її ростили у сім’ї;
А потім найми розносили
Літа найкращії її.
І так дійшла вона, бездольна,
До заміжжя… “Отут-то я,
Як тая пташка, буду вольна,

Блиснуло сонечко з-за хмари,
Я думав – сонце правди йде,
Аж то людськеє лихо-горе
Діток-напасників веде.
Прийшли і душу оступили,
Украли сон мій і покій,
У серці мученім

…від рідних їм по долі українців

Вітаємо тебе, гіркий, далекий краю,
Повитий горами, порізаний річками,
Облитий моря синього прозорою водою.
Укритий, наче рай, зеленими

Война! война! і серце охололо…
Чи то ж тільки одно моє?
Там мати сина виряджає,
Там жінка доленьку клене,
Там дівчина не зна покою
Від сліз, і горя, та журби:
Її коханець

Через річки й ліси, легка думко, неси
Мій привіт до братів на чужину,
Що у темних борах, у медвежих норах
В цю лиху, безпросвітну годину
Вони мусять конать – за те, що вшанувать

Ти не вмер, ти тут завжди живий,
Бо “дух свят” не вмирає ніколи…
Його частка – “Кобзар” голосний –
Нам про те найгучніше гомоне.

Всі покривджені в світі людьми,
Не пригрітії

Різдвяна віршівка

Присвячується панам гласним “Полтавского губернского земского собрания XXXI оч[ередного] созыва”

– Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе

Ой чого ти смутна-невесела
На веселому зборі людей,
І уста твої милі, рожеві
Не витягують любих пісень?

Ані жарт в твоїх очах не грає,
Німії й мовчазні вони,
Як та ніч,

Як лебідонька – на волос,
Як та скрипочка – на голос,
Мов те яблучко – на личко
Моя Галя невеличка!
Як те небо, в неї очі –
Моє серденько морочить;
Повне лоно стиха грає,