Панас Мирний

Я знову повертаюсь до тебе, моя ти утіхо єдина,
До твого пророчого слова і рідної красної мови.
Багато дала ти мені підпомоги на сьому широкому світі –
В моїм непривітнім житті ти

Пригорнусь до лона твого, голубко,
Чи не вчую там правди святої?
Бо кругом, моє серце, тільки й чутки
Про забави тії долі лихої.

Остогидло мені волочити по світу
Самотою

Щирому ратаєві непочатих перелогів рідного поля В. І. В[асиленко]ві

Не літа нам старі страшні,
Як те, що старі сі літа:
Пригоди всякі навісні,
Життя без ясного

Дзвінкий твій голос, мов струна,
До мого серденька доходе.
В душі самотній підійма
Мої забуті давні годи.

Тоді, як серцем молодим
Я слухав тута інші речі
Про щастя

Привіт нашому славному Боянові Миколі Віталійовичу Лисенкові

У достославний день 10 березня 1892 року від щирого серця полтавців

На широких степах, по зелених гаях,

Різдвяна віршівка

Присвячується панам гласним “Полтавского губернского земского собрания XXXI оч[ередного] созыва”

– Здоров був, куме! Звідкіля
Господь несе тебе

Як на ріках Вавілонських
В ту давню годину
Зібралися невільники
Плакать по родині, –
Так ми тепер зібралися
Між німії стіни
Поминати бездольного
Сина України,
Що

Ой кобзо голосна! Мовчи, не вигравай!
Не воруши в душі моїй одрадні ті хвилини,
Як нас колись думки заносили в той любий край,
Звідки, здавалося нам, воля шле поклони…

То сон

Двадцяти двох гласних полтавської городської думи, що подали свої голоси за поставленням його пам’ятника на Протопопівській вулиці, жалібна супліка

Якби ти, славний наш Іване,

На відкриття памятника першому українському письменникові Іванові Котляревському

Упала заслона! й обличчя знайоме
Згори позирнуло на нас…
Се ж ти, наш Іване, кобзарський

З трухлим осередком, гнилою корою
Стоять віковічні дуби,
Потайно гомонять, трясуть головою,
Мов сердяться, ждучи біди.
А під ними молодь з дрібною листвою
У тіні без світу

Ми кожен рік в цей час святий
Співаємо: “Христос воскресе!”
Та, видко, голос наш гучний
Щось перейма і не доносе
Туди – до його… Бо якби
Почув його він, то не знали б
Ми

Музо любові, миру й спокою!
Годі співати пісні.
Ондечки бачиш: поза горою
Все вже палає в огні.

Кров заюшила рідную землю,
Де твої співи лились…
А по майданах воля в

Недавно те було, як ти
З своїми рідними братами
Вітав у нас… І перед нами,
Мов повесні, почав цвісти
Різномаїтий той садок
Твоїх глибоких дум, гадок,
Гарячим серцем та

Ти не вмер, ти тут завжди живий,
Бо “дух свят” не вмирає ніколи…
Його частка – “Кобзар” голосний –
Нам про те найгучніше гомоне.

Всі покривджені в світі людьми,
Не пригрітії

Коли над нашим рідним краєм
Важкії хмари облягли
Й відомим тільки їм звичаєм
Наш дух гнітили до землі,
Не даючи у небо ходу, –
Тоді на кін ступила ти.
І в невідомій тобі

На жалібну супліку гласних полтавської городської думи

Спасибі вам, голубчики мої,
Що ви гонобите кістки мої старі
Спокійно дотлівать в холодній домовині,
Вони в мене й

Через те не люблю парубків.
Парубки не уміють любить,
Не уміють мене цілувать,
І, цілуючи, душу відкрить.

Через те не люблю паничів.
Паничі не до мислі мені:
У їх серця,

Ні, друже, не муза та голубоока
Мій сон доглядала вночі,
Про яку співає твоя ясноока,
Собі допомоги ждучи;

Не та вередлива та пишна панянка,
Що в краї чужому зросла;
Що