Олександр Богачук

Георгію Майбороді

Вишита колоссям і калиною,
Вигойдана співом солов’я,
Звешся веселково — Україною —
Земле зачарована моя.

Ти мені боліла важко ранами,
Як тебе

Народна пісня — голос невсипущий,
Душі людської — вічне відкриття.
Вона ніколи, як і хліб насущний,
Не вийде з моди сущого життя.
Хай як би там не пишнилася модна
У вихилясах

Миколі Обезюку — авторові пам’ятника Лесі Українці в Новограді-Волинському.

Де не бувала ти на білім світі,
Куди важка недуга не водила,
Але завжди до рідної блакиті

Уклін тобі, висока хмаро,
Що нахилялася до нив,
І частувала їх нектаром —
Поїла дощиком дрібним.

Спасибі вітрові, що вчасно
До них приходив іздаля,
Щоб виколисувала

Дівчинка впіймати хоче хвилю,
Дівчинка за хвилею біжить.
Хвиля пахне рибою і сіллю,
Бурею і тишею щемить.
Зачерпнула у долоні море,
Задивилась в пригорщу води:
Де ж та

Радуйся, земле, жайвора співом,
Колосом щедрим, росяним жнивом.

Радуйся, земле, з хати до хати,
Наші обжинки з хлібом багатим.

Радуйся, земле, жаром калини —
Сонячно пахне

Волинському художнику Олександру Байдукову

Поміж дубами в Байдукова
Могутні зубри й зубреня
Блукає попасом рідня —
Вільнолюбива, гонорова
Чи вдосвіта, чи серед дня,

Вікторові Женченку

Ти співав: “Тихо падає цвіт…”
Карі очі світилися тугою
…А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою

Заметіль, вогняна заметіль

Обнялися журавлі з весною
І мене з веснянкою звели.
Забриніло срібною струною:
Кру-кру-кру,
Курли-курли-курли.

Через даль відому й невідому
Мерехтіли співи з-під

Заснула ніч на теплому тумані,
І спить роса на житньому стеблі.
А на високім Всесвіту екрані
Пливуть світи — далекі кораблі.

Довкола тиша, сонна і глибинна…
Пильнуй, народе,

І
Усе прекрасне на Землі
Бере початок з колоска,
Що променіє на стеблі,
Немов душа трудівника.

Чи то клекоче в домні сталь,
Чи чорні краємо пласти,
Чи вперлась в обрій

Володимиру Плютинському

Життя прожить — не поле перейти,
Не з фонограми пісню проспівати.
…Нема життя, коли нема мети,
Коли для інших не умів палати.

Ви — син

Мусліму Магомаеву

Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.

Ти

Пам’яті Юрія Троця, волинського журналіста

Друже наш і щирий Побратиме,
Як це так, що вже тебе нема!
На чоло з дорогами крутими
І на карі очі — впала тьма.

Впала

Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.

Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться

Наталії Ужвій

Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина —
Колиска
материнського тепла.
Біжить

Дмитрові Павличку

Благословила мати в полі
На білий світ своє дитя.
Два кольори одної долі
Переплела на все життя.

Один священною любов’ю
Щодня ятріє на

Очерет мені був за колиску,
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську,
Я люблю свій зажурений ліс.

Дмитро Фальківський.

Товаришу Дмитре Фальківський,

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих

А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.