Олександр Богачук

А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.

Моя родина — Україна,
Нащадки славного Дніпра.
Сідлаймо долю —
Та на волю
Пора нам, вершники, пора.

Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди.
Бо

Не просто — писати просто,
Щоб рівно росли думки,
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Звичайно, куди простіше
Кульбачити — сяк і так…
Навіть при тому

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе

Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки —

Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.

І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе,

Лесі Українці

Прокинулась — і до вікна: “Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах… Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й

1500-річчю Києва

Ні, не віщою струною
І не голосом гучним,
А прадавньою луною
Озовуся з далини…

Де зійшлися гори й доли,
Виростав, як диво з див,
Київ наш

Климентію Домінчену

Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна…
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас

Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так

Прекрасні всі на світі мови.
Акорди в кожної свої,
Бо в мускулистім кожнім слові
Живе народ — творець її.

Тому і всі люблю я мови!
Але мені найближча та,
Якою вперше я

Коли несемо друга в домовині —
Схиляємо і думи, й знамено…
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих