Олекса Влизько

Гей, ти, серце, – сонячно гаряче,
Гей, ти, серце, – сонцем золоте!
Від колиски невгамовна вдача
Оселилась з нами і росте!

Понесем же, серце, голі й босі.
На одчай голівоньку

Центральна рада сперлася
на гайдамацьку січ, на
наявність
куркулячого активу,
і райком, –
усе,
що в муці скупчилось, –
17 січня
рвонув
на змовклу

Вірш у прозі

…Все. І згода, і незгода – Звісно діалектика. “Діалектика природи”, Наче та електрика: Світить вгору, кида в прірву. Куди хочу, туди йду. Друг чи ворог. В вир із виру

І
Між неуцтва
і між маразму,
неначе мухи на листі,
виконуємо і не раз ми
слова безвольні
і пусті.
Та я не кину їх
на тацю,
бо хочу вірити,
що от
надійде

В нудний океан пішов корабель
з людьми, що втекли від своїх земель.
Бо власна земля — холодна й німа,
бо власна земля, як завжди,— тюрма,
а краща усюди, де нас нема.

Монолог

Вогню, вогню! Надлюдської любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о світе мій терновий,
В обійми сонячні!
Як теплий птах
І птах вогненний

Крові б, крові і сили відерцем
Святогором понести до мас!..
Якби можна помножити серце,
Я помножив би тисячу раз!

І роздав би, роздав би, роздав би,
Як проміння моєї

І
Гей, піду на села у веселім марші,
Щоб за плугом взнати, чи поет і я!
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя!

Як і кожний, буду! В

І тут, і там вітрила волохаті, –
Суцільний дим од моря до небес,
і тільки іноді прорвуться з плес
далеких сонць проміння кострубаті,

і зірвуть млу, де піняться прибої,
та

Регочуть і свистять на палубі матроси
(штурмує у бакборт важкий зелений вал),
а берег золотий зникає у провал…
Команда: Поворот! – Кріпити троси!

За хмарами пахтять багряні

В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги,
штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі
ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері
любо сміються дівчата, маком

Чую, чую: обіймає жаль, –
За великим невимовна туга,
За незнаним!.. Ну, хоча б ножа
Та дорогу зоряну в подруги!

Та окраєць хліба у карман.
І пішов би босяком, гультяєм

Одлетіла
конвалійна Леда
на далекі сніжні гаї,
і не пахнуть вже
липовим медом
поцілунки холодні
твої.
Це початок кінця,
о, кохана,
о, до лютого болю

…І тоді я ставав на перехресті,
Безсилий рвати злі кодоли пут –
В літературі, в інституті, в тресі
Тікав з кута я в ще глухіший кут.

Ставав спецом, попутником, і порох,
Що

Чуєш, брате,
як – од ребер –
серце –
золотим м’ячем із
грудей
плигає шкереберть,
загубивши
всяку чемність!?
Як поводитися
з ним і
голубим таким,
широким

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.
М’яко котилися хвилі над полем у злотому морі,
Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник
Десь на леваді в сопілку,

В далекі моря пішли кораблі
з людьми, що набридли своїй землі.
А людям набридла своя земля,
набридла людям ласка короля,
і вони прийшли до портів іздаля.

У людей по кишенях

Тривай, тривай, о, мрійний брате!
Покиньмо стуму і печаль!
З життям ще довго треба грати
І нести серце на одчай!

Вже не задзвонять, ні, шоломи
Забутих скитів і

Крикну так,
щоб з серця,
кров’ю харкнувши
на губах,
епоха запеклась. –
Годі!
Досить
над рядками аркушів
ти,
гаряча,
крапала й лилась!
Не тебе
на

І знов романтикою плине
в юнацькі очі
синя мла,
мов репродукція з картини
середньовічного хахла,

коли чубатими ходили,
в Чигирині ножі святили,
і не пізнавши,