Олекса Слісаренко

Дівчина з устами блідними,
Дівчина, з очима-безоднями
Обнімає мене руками нерідними
І цілує устами холодними.

То – моя доля радістю не вінчана,
То – моя доля теплом не

В біблійних теремах полян
Заплутались іржаві ниті, —
Сивизна ранньої блакиті
І багреці жовтневих ран.

Збирайтесь, сміливі ловці!
Годуйте пси, лаштуйте зброю, —
Осінні

Хтось ридає над водою,
Ходе тихою ходою
І зідха…
Вітер вербоньку колише,
Пестить трави, ледве дише
І стиха.

В нічку зоряну, чудовну
Місяць тче туманів вовну
Із

Будь, як сонце, будь, як море, ясносяйним і глибоким,
Будь прозорою рікою, будь шумуючим потоком,
І неси на хвилях вільних білогруді кораблі
В даль блакитно-загадкову від буденної

Дадан. Дуплянка. На березі білій
Іконка праведних Зосими і Саватія.
Над вуликами-кельями день цілий
Кружляє працьовита братія.

Несуть у келії ченці крилаті
Мед золотий і віск

Я чоловік.
Такий звичайний, що аж смішно —
Ріка кришталева у смердючих берегах,
Віки шелестять надо мною крилами.
Тремтіння і жах
Перетоплюю на сміливість у своїх

Чорні обійми шибениць
На дорогах до раю.
Падайте раби ниць
Коло трупів одчаю.

На порозі храму
Залишайте вагу тіла.
Хто пройде браму,
У того душа біла.

На

Замру у тривозі:
На заході мої скарби розрито.
По дорозі
Трубить сірими барвами вітер.

Небо нагинається до обрію,
Капає цілунками з синіх губ.
Шелестить моя тривога

Єсть квіти закохані в сонце —
Вони розкривають щодня
Пелюсток барвисті віконця
Для ласки Ясного Огня.

Єсть квіти, що місяць кохають,
Вони розцвітають вночі.
Коли над

За білим маривом жагучий скрип возів —
Іржаві відгуки тернового терпіння…
А тут, на травах, на гнучкій лозі,
Розляла осінь вина білопінні.

Цей день зажурений веде мене, як

В тумані луг…
Мовчать над водами осоки
І нижуть зорі ясноокі
На трави росяний жемчуг.
Весняна ніч вплела у коси
Блискучий місяць, мов дукач,
І в чисту урну сльози

Ти балерина, а я музика.
Перетвори в граційний рух
Мотиви серця. Твоя туніка,
Легка туніка – лебідки пух!

Хай мармур тіла утілить рими.
Вродився танок з душевних рим!
У

Над шляхом похилилися придорожні хрести,
Давно поставлені людьми побожними.
Немов зібралися вони кудись іти,
І застигли нерухомими подорожніми…

Над шляхом кряче ворон про свою

Як тоскно од електрики вечорами!
Як тоскно од білих ліхтарів!
Хтось навіки замкнув зачаровані брами
Зачаровані брами Голубих олтарів.

В кафе, на майданах, у скверах

О, який розмах, розбіг! Білий сніг, ранній сніг!
Жовтий килим, шитий білим, на зів’ялих травах ліг.
Сплять у білій ніжній вовні легкі шепоти дібровні,
Срібномовні, тихокрилі,

Давнішнє минуле в легендах втонуло
І стерлось, як сірий граніт,
Але ще і досі, як гай заголосе
Лунає далекий привіт.
В широкому полі, мов сироти голі,
Голосять вітри на

Не знаю де, за що, і як
Зів’яв, упав червоний мак,
І вмить поблід, згорів, сконав,
В шовкових хвилях пишних трав.

Не знаю де й за що він вмер,
Бо вітер слід його

Жайворониться день блакитний,
Сонце радіє.
Я люблю тебе привітний,
Теплий Олексіє!
Напружуються вени.
Тепло лоскоче криги.
Знову ми члени
Радісної ліги!

Знову

Гречки сповиває білий серпанок,
Схиляються вінички вівса.
Вийду вечором на ґанок
Спостерігати звичайні чудеса.
Над отарою холоне спека,
Росами забрязкали

Полонив мене Великий Бог,
Полонив мене Великий Добрий.
І розцвів я на скінченні всіх дорог,
Перейшовши нерухомий обрій.

І нема для мене перепон,
Не вартують зору чорні