Наталя Лівицька-Холодна

Боже, великий, Ти,
що створив моря й океани,
що сонцю сказав: “світи!”,
а людині: “будь паном!”.
Боже! Прийди й поглянь,
що зробили з Твого діла,
з трону свого

(Листки з щоденника)

Синій вечір крилом торкає,
та не згасить в серці пожеж,
і не втомиться серце, знаю,
хоч і час було б уже.
Я чекаю на смерть без ляку,

Ність тишини ніде у нас в таборі…
Оксана Лятуринська.

За стінкою хідня, і сміх, і гамір:
ось раптом сварка, потім хтось регоче.
Що їм до того, що в святій нестямі

Чорний колір – колір зради,
а червоний — то любов,
очі в мене два свічада
і палка татарська кров.

О тікай, стрункий юначе,
стережись моїх очей:
подивлюсь — припадком

Цвіте тобою кожна ніч,
І кожний день тобою повний.
О, як забути ніжність віч,
І палкість рук і шал любовний?

Але слова згубила я:
Чи ти сказав мені “єдина”?
О, любий,

Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і

Припасти знов до рук коханих,
Почути знов твій любий сміх
І знать, що, завжди мною п’яний,
Ти все шукаєш уст моїх.

Було і є, і вічно буде
Це свято соняшних утіх:
Твоїх

Сім літер, що палають в слові “Україна”,
Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас,
І сім зрадливих куль на вулиці Расіна
Призначення, мементо і святий наказ.

Горять палким

Такий похмурий вечір нині,
кривавий захід знов мовчить,
і западає тінь в долині,
і вітер з півночі шумить.
А потім прийде ніч-старчиха,
простягне руку під вікно,
і знов

Прочитавши Леоніда Кисельова.

Чом не винесла її очима,
так, як він, у безвість крадькома,
щоб була зо мною, хоч незрима,
а не ця, що тут, чужа й німа.
Щоб казала

П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю…
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже

У простріл літ, блакитний і лункий,
В те, що було, і те, що буде,
Вдивляюсь оком втрачених надій
І келех болю та облуди,
Питва гіркого, міряю до дна.
О, ще іскриться пінява й

В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте…
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
Кров’ю серця стікають уста,
кров’ю слова

(Листки з щоденника)

Не треба слів! Усе завмерло,
в душі замкнулося навік.
Не відібрать корони й берла
в юрби обманців і калік.

Нехай же царствують на славу,

Благословенна та скорбота,
Благословенні сльози ті,
Що несподівано і потай
Проллються в тиші й самоті.
О, сльози й біль, що в них жага та,
І нездійсненність юних снів,
І

О ні, не хочу ні Верлена,
ні Мореаса, ні Реньє!
Сьогодні Рильського натхненна
в моїй душі весна встає.
І чую я під гомін міста,
під скрип докучливий пера,
як прокидається

О, стрункі твої ноги, стрункі,
і усмішка така проста!
А у мене обійми палкі
і солодкі, як мед, уста.

О, міцні твої руки, міцні,
і бездонна глибінь очей!
Золоті, як весна,

Весняним громом прогрими,
Пролийся зливою рясною,
О гніве мій, о жалю мій,
Лиш не пали мене жагою!
Твоє ім’я — натхненний спів,
О, Боже, я Тобі молюся,
Але любити

Знов зустріну тебе в трамваї,
Чи побачу в театрі знов,
І злетиться споминів зграя,
І заграє татарська кров.

Кинеш знов лиш один, звитяжний,
Погляд гострих очей своїх,
І

І
Та доба була неповторна,
як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена,
наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
що стилетом серця