Микола Вінграновський

Чужинцем варене на мило,
Тираном прокляте у снах,
Хоронене у ста могилах
І рубане у ста боях —

Непохоронене, невбите, —
Мерані золотий, лети! —
Твоє ім’я, мій

Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.

Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з

Сама собою річка ця тече,
Маленька річечка, вузенька, як долоня.
Ця річечка Дніпра тихенька синя доня,
Маленька донечка без імені іще.

Вона тече в городі в нас під кленом,
І

Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри! З м’яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…
Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й

Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист учора

Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як

Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.
І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду

1
Підіймаються грози на тлі вечорів,
У тих грозах серця позливались з громами.
Блискотять паровози в очах матерів,
Рвуться сльози на крила, узяті вітрами,
І прощання за нами

Гай-гай, моя фантазіє печальна, —
Моя невірна любко чарівна!..
Лиш відпусти тебе від серця до вікна,
Як ти летиш свобідна й безпричальна…
Гай-гай, моя фантазіє

Цикл сонетів

1
Твій берег я пройшов, моя ріка!..
Вже згадки дихають в обличчя, наче коні…
Вони біжать, ночами-днями повні.
Мені легка хода їх і важка…

Далекі

Поїду з Києва. Важке, підтале серце
На води і на зорі понесу —
Поїдьмо з Києва! Потрохи пронесеться,
Заміниться на тульку й ковбасу,

На кофти імпортні і на лиман ранковий,
На

В небо піднявшись, осінь прощалася в небі з Москвою,
Падали стиглі червінці на скроні землі молодої.
Тихо стояли ми всі перед очима учителя свого.
Тихо світилися ми лиш одним

Вночі, під ранок, у гнізді
У комишах при мамі
Проснулось каченя собі
І глянуло в тумані

На срібне мамине перо,
На срібне небо повне…
Перевернулось на крило
І знов

Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо.

Та ще змалечку-змалку,
З-за маленьких часів
Біля білого ранку
Мак червоний розцвів.

Чорні вуса котячі
У старого кота.
Чорні вуса ледачі
Кіт наставив і став.

Він

У Неквапи білі лапи,
А в Неквапоньок — свої:
Йшли Неквапи-непоквапи
Зимувати у гаї.

А гаї весна любила,
А гаї були при ній,
І весна їм ноги мила,
І метеличок

Мизатий хлопчик, як горобчик,
З таким, як сам, до річки йде.
Іде над хлопчиками дощик,
Іде над ними й більш ніде.

А фіолетове, а синьо
При хаті півники цвітуть!
Цвіте над

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За

Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя
І в сні дивилось косо.

Йому сказало просо: спи,
Заплющ косеньке око.
Залізли коники в снопи,
І

Почапали каченята
та по чаполоті,
каченята-чапенята:
сухо нам у роті.

В білих льолях сплять лілеї,
чапленя на чатах.
Ці лілеї — дрімолеї,
а ми — каченята!

Свого

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю