Микола Костомаров

А. А. Леонову

Віє передзимній
Вітрець студененький;
По степах осіннє
В’ється павутиння.
Що ж то між травою,
В’ялою, сухою,
Кульбаба жовтіє?
Чи б то

У густому гаю, на березоньці,
Звила гніздечко голубонька-горлиця,
Із маленькими дитятками,
З сивенькими глуб’ятками.
Стала вона ранком діти годувати;
Став вітер березу

Є в нас плесо; осокою
Поросло кругом;
Посередині плавочки
Плавають рядком.

І ростуть над плесом вільхи
І гнучка тала,
І у вільхах заховалась
Хаточка

Зелененький берег тмиться,
Річка срібная шумить;
Ходить хлопець невеличкий,
На той бік ріки глядить.

На сім боці нив’я, поле,
Сивий степ та слобода,
Зелень в’яла, всюди

По небу блакитному
Хмарочка плине;
Спитай її, брате,
Куди вона плине?
Чи так собі вільно
По небу гуляє,
Чи хмарочку-пару,
Невдаха, шукає.
Все небо синіє;
Одна

Ходив весною я по квітчаній долині,
За кожним ступнем зілля уроджало сонце.
І я згадав, як по зимі в моїй хатині
Мороз мережками вицвяхує віконце.

Тепера по зимі сиджу в своїй

Зіроньки у небі заблищали,
Квіточки в садочку забіліли,
Дівоньки у полі заспівали.

Що на небі зірки,
Що в садочку квітки,
Що між нами дівки.

Що на небі зірка, як

— Дідусю, розкажи нам казку невеличку.
«Яку ж би вам сказать»,— пита дітей старий.
— А от про відьму ту, про бабу Гребетничку,
Що бачив ти колись, як був ще молодий!

«Ану вас з

Вийди, коханко, вийди, миленька,
Нічної вийди години;
Дай поцілую, дай помилую,
Серце, тебе наєдині.

Дай подивлюся, дай погляжуся
В ясні, чорненькі очиці;
В їх твої думки

В огороді березонька баркан оповила;
Чом до мене ти не ходиш, моя Галю мила?
В огороді березонька крій коляки в’ється;
Чом зо мною дівчинонька ніяк не зійдеться?
Ой березка

Ні, ні, мамко, ні, ні, дівко,
Я тобі не ворог;
Не лякайся, моя галко,
Не втікай од мене.
Ходім вкупі в огородець:
Там квіток багато,
Є синенькії волошки,
Нагідки

— Світи, зоре, ізвечора, а місяць з півночі;
Вийди, милий, чорнобривий, потіш мої очі! —
Дівка хлопця визиває,
На ігрище закликає
На цілую нічку.

Заспівали, заскакали у

Раз вітер на дворі шумів,
У вікна поривавшись,
А я в кімнатоньці сидів,
З коханкою обнявшись.

І я дививсь, як на щоцях
Ягідочки красіли;
А перед образом в кутку

— Ой ти, дівчино,
Гожого стану!
Вийди до гаю
Або к бур’яну.
Ой ти, дівчино,
Гожого зросту!
Вийди до гаю
Або до мосту.
— Ой, під тим мостом
Очерет

Зійшли ріки, зійшли ріки –
І сніг не біліє;
Коло млина на долині
Трава зеленіє.

Забіліли вишеньки,
Груші запашнії;
Збираються, гуляються
Дівки молодії;

І на

Спускалося сонечко за зелену гору,
Протянувся туман по синьому морю;
А по зеленій луці молодець блукає,
Смутний походжає, пісеньку співає:
«Не шуміть, верби, що над водою;
Не

Не сходило ясне сонечко,
Щось стукало у віконечко,
Віконечко одчинялося,
Я, молода, дивовалася,
Я, молода, як ягода.
Прилітала дрібна пташечка;
Чи то

Спить Вкраїна та руїни
Нові щодень лічить,
Гине слава… та й ту славу
Усяке калічить.

Не вернеться дідівщина…
Нехай не вертається –
За що ж з теї старовини
Святої

Из народного предания

Темної ночі коло воріт
Хтось стукотить;
Панська служанка вийшла у сіни:
Коло порога мізильна дитина
В золотім кріслі сидить.
– На тобі,

Зажурилась Україна,
Що недобра їй година:
Наступають орди ханські,
Палять села християнські,
Палять села із церквами,
Топчуть ниви із хлібами,
Мир хрещений марно