Микола Філянський

Всяк час стоїть передо мною:
Іде тихенькою ходою,
Високе чоло, постать горда,
Сопiлка, том чийсь – mecum porto.
В його руцi дорожнiй кий –
Свiдок єдиний дум i мрiй,
І пiсня

Все мариться менi, що знов я припадаю
До неньки рiдної, до матерi-землi,
Що зерно чистеє по нивi розкидаю
І дня осiннього пильную, наджидаю,
І колос золотий вклоняється

– Хто ти, звiдкiль, чого шукаєш,
Чи звеш, чи ждеш, чи так блукаєш?
– Не зву, не жду я, не блукаю,
Я подорiжжя дальнє маю.
– Яка ж далекая мета
Ще молодi твої лiта
І погляд

Як загориться-закипить
Червоним гартом сонний гай,
Пiди пiд лоно вiт сумних
І тихим серцем нагадай
І пiсню ту, що пролунала,
І ту струну, що не дограла,
І муки дум, якi ти

Здрастуй, неба даль бездонная,
Здрастуй, хвиле невгомонная,
Земле, росами повитая,
Сяйвом, фарбами залитая!
Здрастуй, шуме гаю темного,
Здрастуй, пiснi глас

В.Л.Б.

Саджаю з думкою на згад
Я яворiв високих ряд;
Нехай мене в далекi днi
Згадають рiднiї мої,
Нехай вiтає гомiн їх
Пiд тiнню яворiв моїх.
Мене не радив

Поки ще серце стать не стало,
Нi чар, нi мук не прожило –
За ним, за ним, куди б не звало,
В який би край не завело…
У серця – рай нiмої волi,
У серця – щастя на

Ніхто не спав…
І ми не спали,
Але була така пітьма —
Свої своїх не пізнавали…
А півня й першого нема.
І вдарив грім з землі й з небес,
І стрепенувся охрест весь.
Буря

Не жаль менi могил, що по степу синiють
І день i нiч самi, сумуючи, стоять,
Не жаль менi ланiв, що в житi зеленiють,
В пiвночi з зорями тихенько гомонять.
Не жаль менi руїн

Я в’ю вiнок, i надо мною
Вiтають горньою луною
Зело землi, i лоно вод,
І даль нiмих твоїх висот.
Я в’ю вiнок, i в’ють зi мною
На лонах вiчних супокою –
Зело землi, i лоно

Летіли дні, минали роки,
Неслося з струн: “О доки ж, доки!”
Неслось, але луни не знало,
Весняним снігом розтавало
І десь збиралось, там, у млі, –
Між кров’яних джерел землі.

Зійшлись, але… без боротьби
Упали ті, що падать звикли,
Упали знов і знову зникли,
Як зникли “тисячі і тьми”.
І знов
ту кров
земля взяла
І слід червоний замела.

(Moment muzical)

В шатах ночі тіні білі
Освіт зоряний наділи,
Мріють, мліють на прогалах,
На високих п’єдесталах.
Тут, і там, і скрізь навколо
Сяють перса,

* Покаянія отверзи – Покаяння відкрий (старосл.)

I
Сумний, поважний дзвін
І свічі восковії,
На шатах золотих – таємно-тихий світ;

Поклони до землі
І словеса святії,

Ще скарб віків не весь прожито,
Ще видно кін колишніх дій,
І тавро днів твоїх не змито
В останках «каменю і мрій».
Хай на нових твоїх оселях
Краса – без рідної канви,
Хай

(Сюжет симфонії)

З пітьми віків зринає час:
Завіса вперше піднялась.
І, повний весь пустих арен,
Стоїть здивований терен.

Гримить між гір могутній спад,
І в

…Я знаю шлях. Між рідними шляхами
Іде він сам собі, між іншими — один,
Увитий тернієм, уставлений хрестами,
Не кожного із нас до себе кличе він.

Над ним опівночі — не наші сяють

І знов, і знов весна… і знов вечірні квіти
В півночі з зорями тихенько гомонять,
І знову явори в долині шелестять,
Росою першою повиті.

І голос літ моїх я чую над собою,
І в

І рідний гай, і рідний лан,
І за дібровою майдан,
І хвилі нив, і сонний колос,
І понад лугом пісні голос —
І надо всім — таємний жаль
Степів німих німая даль…

Забуду

Благословляю кожен раз
Вечірній тихий, ясний час,

Зорі вечірньої привіт
Над пишним лоном пишних віт,

Небес вечірній омофор,
Струн серця тихий перебор,

І жду, щоб