Микола Дмитренко

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

Я не люблю, як тануть свічі
І віск поволі застига…
То мить вмира і гасне вічність —
Моєму серцю дорога.

То ж не дивлюсь на мерехтіння,
Капіж білявої смоли.
В мені одне

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

Є день Тетяни, день Миколи,
Є день святих Петра й Павла.
Є день значний у кожній долі,
Яка б та доля не була.

Коли, мов загнаного звіра,
Вам душу мука розпира,
До вас

І я згадав своє село.
І.Франко.

І знов село — душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска, джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і

Знов до тебе, село,
Із дороги далекої
Прилечу навесні
Білокрилим лелекою.
Ти розкажеш мені
Про кохання в гаю,
Про очей голубінь,
Про кохану мою.

Чарівне село

Валили хлів старий із братом,
А поруч — свідок боязкий:
Лебідка біла, рідна хата…
Який же вік її, який?

Чи довго вікнами світитись
На схід і південь? Вже вони
Не можуть

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо,
Молитва ця і радісна, й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.
Він забирає дні твої і ночі.
Допоки тіло спрагле, молоде,
Кохай! У старості кохають очі…

_______________________

Примітка: в

Присвячую Україні

Творю свій материк,
а думаю про море.

Купаю в морі
мрії пароплав.

Душа моя
із вічністю говорить…

Мій материк,
у плав!

Народжуються люди в сорочках
І виживають — то щасливці долі.
Я ж народивсь (казала мати) так,
Неначе птах, що вихопивсь на волю:
Із піснею — не криком — на устах.

Немає вроди над калину, —
Вродливіша лиш від калини
Моя кохана.

Троянда в світі найніжніша, —
Лише ніжніша від троянди
Душа Матусі.

А ви не гнівайтесь, боги,
Що я чиню — то Ваша воля.
Мені ж бо ви — не вороги,
Та нащо ж рани — лиш для солі?..

Не допікайте, не точіть
Мою криваву душу-муку,
Лише

Мене не оберуть за президента,
Бо маю серце, не зажерлий рот.
Бо вічністю живу, а не моментом.
Я — не слуга народу, я — народ.

Мені не треба крісел, ні посад.
Мене, мов

Дзвенять, тріщать сільські мої льоди,
Витьохкують колінця солов’ями.
Із ополонок вихлюпи води —
Неначе з серця п’ятистопні ямби.

Іду в долину, на блискучий лід —
Хай серце з

Зорі падають…
Ні, то не зорі.
Листя падає…
Ні, то не листя.
Дощик ллється…
І знову — дощик.
То сніг
Кружляє зорями,
Вкриває землю листом,
На

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

Душа моя — космічний вибух болю,
Що розірвав і рабство, і мовчок,
І вивів голу блискавицю-долю
На кін історії, а не базар-товчок.

О ненависні жирні душі!
На вас вже демони

Робити добро не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Бавиш онука.

Чинити зло не пізно,
Коли кохаєш жінку,
Пишеш вірші,
Плекаєш безсмертя.

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої