Микола Дмитренко

Собака — бездомність.
А вовк — то хижак.
Людина — самотність.
Чи, може, не так?

Собака — людина,
А вовк — самота,
Людина ж — хижачка…
Чи, може, не так?

Собака —

І я згадав своє село.
І.Франко.

І знов село — душа моя, розрада,
Пракорінь мій, колиска, джерело,
Журлива пісня і колюча правда,
Мій хліб і сіль, добро моє і

Знов до тебе, село,
Із дороги далекої
Прилечу навесні
Білокрилим лелекою.
Ти розкажеш мені
Про кохання в гаю,
Про очей голубінь,
Про кохану мою.

Чарівне село

Валили хлів старий із братом,
А поруч — свідок боязкий:
Лебідка біла, рідна хата…
Який же вік її, який?

Чи довго вікнами світитись
На схід і південь? Вже вони
Не можуть

Я не люблю, як тануть свічі
І віск поволі застига…
То мить вмира і гасне вічність —
Моєму серцю дорога.

То ж не дивлюсь на мерехтіння,
Капіж білявої смоли.
В мені одне

На рушниках матусі — солов’ї,
Жар-птиці, дивоквіти й колоски,
Калини rрона і… літа її
Та батькові — два сизих голубки.

Радіє промінь. Барвиться земне.
І сонях погляд догори

Молюся Вам, єдиний Боже, — Мамо,
Молитва ця і радісна, й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі

Народжуються люди в сорочках
І виживають — то щасливці долі.
Я ж народивсь (казала мати) так,
Неначе птах, що вихопивсь на волю:
Із піснею — не криком — на устах.

Кохай, кохай, бо час тебе не жде.
Він забирає дні твої і ночі.
Допоки тіло спрагле, молоде,
Кохай! У старості кохають очі…

_______________________

Примітка: в

Присвячую Україні

Творю свій материк,
а думаю про море.

Купаю в морі
мрії пароплав.

Душа моя
із вічністю говорить…

Мій материк,
у плав!

Є день Тетяни, день Миколи,
Є день святих Петра й Павла.
Є день значний у кожній долі,
Яка б та доля не була.

Коли, мов загнаного звіра,
Вам душу мука розпира,
До вас

Немає вроди над калину, —
Вродливіша лиш від калини
Моя кохана.

Троянда в світі найніжніша, —
Лише ніжніша від троянди
Душа Матусі.

Тужіть, засліплені поети,
Ридайте із дрібних страждань.
Пегаса п’яного до злету
Гнуздайте без ясних жадань:

Нехай ірже, квилить, мов птах,
Недогодований метою,
Вуздечку

Капіж, капіж — до дзвону у душі.
І сонце, сонце — березень навколо…
Десь під снігами ворушаться мураші —
Без метушні, сповільнено ще й кволо.
Десь під снігами — гарячінь

Душа моя — космічний вибух болю,
Що розірвав і рабство, і мовчок,
І вивів голу блискавицю-долю
На кін історії, а не базар-товчок.

О ненависні жирні душі!
На вас вже демони

Засипало снігами.
Замело.
І на акаціях
Вродили снігурі —
Плоди зими,
Що сумно дозрівають
До харчу —
Нашого тепла.

1.
Я — пуп’янок.
Проте я знаю певно:
Не тільки квітка
Милість шле очам
(Усі співають їй осанну,
Що не дивно),
А й пуп’янок.
Але мовчать про нього.
Мовляв,

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої

Придворні музи поніміли:
Ані хвали, ані хули.
Вкраїну тягнуть до могили —
Ви ж мовчите… А як гули!
Чи ваші душі зажиріли
Від президентського шматка?
Чи вас звягільські

А ви не гнівайтесь, боги,
Що я чиню — то Ваша воля.
Мені ж бо ви — не вороги,
Та нащо ж рани — лиш для солі?..

Не допікайте, не точіть
Мою криваву душу-муку,
Лише