Микола Дмитренко

Співала молодь в сині вечори,
Кричали в дуплах постарілі сови.
І голови схиляли явори,
Вкладаючи в листочок кожний слово.

І квапились попадати зірки
В твоїх очей сіяючі

Носити маски на обличчі
І озиратись навсібіч:
Здається, завжди тебе кличуть,
То ж усміхнися цій юрбі.

Та усмішка гірка й привітна,
Крива й солона, осяйна,
Тужлива, зимна,

Відлітають в ірій ластівки,
Тужно проспівавши на дротах,
Взявши вересень собі в провідники,
Залишивши пісню у хатах.

І її співають матері,
Щоб мале заснуло дитинча,
Коли

Ти насторожена — наченьки тиша,
В мене кольнули вій їжачки…
Сором на щоках твоїх раптом вишив
Стиглих два яблучка-наливки,
Здогадом-пристрастю повниться тіло,
Ніжністю — серце,

Крона. Корона. Криниця.
Купіль. Крайнебо. Край.
Крах. Канчуки. Колінця.
Крівця. Кат. Коровай.

Клопіт. Капуста. Кришка.
Кава. Кавун. Кабак.
Крик. Карапуз.

Поет — то дзвін.
У нього б’ють на сполох.
І він на спалах неодмінно б’є,
Якщо у нього в серці порох,
Кресало й кремінь на готові є.

Про зустріч нашу шлях співав мені.
І сонце, що схилялося додолу.
І ліс, що ближче й ближче бовванів,
Немовби вибігаючи на поле.

…Зупинка. Вулиця. І мить розгін бере,
А серце

Мені з тобою любо і привітно —
І поглядом, і дотиком руки.
А серцю п’янко так, трояндоквітно —
В душі аж сяють диво-пелюстки.

Мені з тобою чисто — білосніжно,
Магнітно,

Пробач мені, що я такий, як всі:
Скупий на ніжність і ласкаве слово,
Турбот і мук твоїх малий носій,
Хоч більше сили трачу на відмову.

Пробач за непокірливість і сум,
Наївну

Твоєї мовчазної згоди,
Повір же, замало мені:
Я слова чекаю, мов плоду,
Що зріє в душі-глибині.

Коханого, ніжного слова —
Бальзаму на серце моє.
Твоя ж бо душа не готова

Не благай жагучими устами,
Поглядом кипучим не проси,
Навіть за далекими верстами
Вчую твого серця голоси.

Наша зустріч, знай, не забариться,
Я до тебе, рідна,

Сиділи ми над тихою рікою,
А погляди летіли в далину.
З тобою, мила, ми удвох з тобою
Плекаємо в серцях любов одну.

Кохання наше світле і пречисте
У серці крізь усе життя

Твої листи спалив (ти так бажала!),
Та попіл з них за вітром не пустив.
Душа зітхнула невимовним жалем,
Що не зберіг листів твоїх — прости…

Я їх спалив у серці, наче в

Здається, все минуло, відлетіло,
З останнім листям настилом лягло,
З морозом першим зовсім зледеніло,
А з першим снігом зникло — чи й було?

Було, було!.. Я чую запах

Любила дощ і підтюпець калюжний,
Любила сад у золоті плодів.
Лиш я тобі був трохи осоружний —
Принаймні так здавалося тоді.

Плекав надію — стріну випадково
На твою милість,

Ти — музика, ти сплеск емоцій
І ніжний легіт вітерця.
Сльозинка щастя в моїм оці,
Спокуса-доля для ловця.

Ти — грім у тиші, блискавиця,
І дощ, що ллється з рукава.
В тобі

Каштанів рудий перецвіт не гуде,
П’янке білопіння акацій скрипкує,
Бузок позирає: закохані де?
На травах пахучих любов порядкує.

Качається кінь, оболонь у пуху —
Сонцеві

До тебе, моя люба, поспішаю,
Несуть мене закохані вітри.
Любов’ю серце сповнене докраю,
Надпий і заспівай-заговори:

— Ти піднеси своє крило
В ясне верхів’я духу.
Кохання —

Люблю твій усміх загадковий,
Ясних очей щасливий блиск.
І руки, складені в підкову,
І стан — лежачий обеліск.

Люблю твій голос пошепковий,
Палкі фантазії слова,
Коли

Не приїду… Не побачу. Не пробачу.
Ти не винна. Що там вибачатись?
Я не засміюсь і не заплачу
Перед тим, як із тобою розпрощатись.

Не приїду… Та побачу — мо’, й пробачу.
Бо ж