Михайло Драй-Хмара

І
На чолі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута-м’ята.
Задумавсь ладан в синіх

Три ночі ти, красуне величава,
цвітеш, розклавши на воді листи,
великі і округлі, мов щити,
а серед них хрещатий Лебідь плава.

Як гірський сніг, спочатку ти білява,
а потім у

Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю — до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.

Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на

І
Я п’ю прив’ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знала тисячу казок.

До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на

Наставила шовкових кросен
і павутинням обвела:
густий кармін і синя мла, —
над ними — ясноока осінь.

З гарману сонце золоте
скотилось на пухку солому,
а сум вертається

На смерканні. Гасне вечір,
потопає в сизій млі —
і розтанув серця глетчер
в дивних пахощах землі.

Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
плине Лебідь

Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт, із

Прощайте, Товтри круглогруді,
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди —
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров…
Прощайте, скомпії,

Розлютувався лютий надаремно:
скоро з стріх закапає вода,
вийде в поле віл під’яремний,
і я помандрую, як Сковорода.

Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої

Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
мереже кучеряві мажі
вечірнім золотом гаптар.

Що зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось

Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть,
ще безматень у вульні велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить, —
а вже
набряклими повіками за

Чорно-сизе шатро
напинають вітри
і, як дика орда,
вже летять на Дніпро,
де реве чорторий,
де бунтує вода…

Грає грім молодий:
скоро буде гроза!
Закипіли

Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.

Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа –
О, де те небо, де те

Долі своєї я не кляну –
бути луною, будить луну.

Віршиком був я рунних полів –
гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня – посестра, степ – побратим, –
вольная воля трьом нам

Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.

Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в

Я світ увесь сприймаю оком,
бо лінію і цвіт люблю,
бо рала промінні глибокоу
різались в мою ріллю.

Люблю слова ще повнодзвонні,
як мед, пахучі та п’янкі,
слова, що в

І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді

Присвячую своїм товаришам

На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
то плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні

І ось лежу я на землі,
дивлюся на небесну ляду,
оковану цвяхами золотими.
Забудуся —
і вже не ляда наді мною,
а озеро велике,
по той бік
обгороджене тополями

Півкола, прямокутники, квадрати;
будинки із бетону, криці й скла;
скрізь радіомузика, автомати,
і над усім — звитяжний знак числа.

Кругом сади. На їхні пишні шати
спадає