Марія Пригара

Прилетіла знадвору синичка,
Зазирнула Сергійкові в личко.
Почала Сергійка будити:
— Ой, не спи, Сергійку, не спи ти!
Ось послухай мою пораду:
Побіжи за мною до саду!
Там я

У садок з’явився новачок,
Він прийшов у групу — і мовчок!
Оченята в нього повні сліз.
Він стоїть, в куток уткнувши ніс.
Ми хотіли втішити його.
Ми йому сказали: — Ти

Стоїть в саду великий дім,
Веселий дім,
Шумливий дім,
А що за гамір в домі тім,—
Вам навіть не вгадати.

Хто там за вікнами кричить,
Пищить, гукає, цвірінчить,
Мов

Лягав сніжок, як білий мох,
Мела й мела завійка.
Із школи йшли додому вдвох
Володя і Андрійко.

В обличчя снігом вітер бив,
Сердито скуб за вуха.
Один із друзів говорив,

Стоїть індик, бурчить індик:
— Я до таких пустот не звик.
В нас є розбійник у дворі:
Он він цвірінькає вгорі.
Ну, хай би кривдив він малят,
Там гусенят чи каченят,
Але й

Жив горобчик у садку,
Гарно жив!
Знав він пісеньку таку:
— Чив! Чив!
Мав він шестеро братів,
Забіяк,
Але всіх по черзі бив,
Та ще й як!
Мама плакала весь час:
—

Плаче мама горобчиха:
— Не синок, а справжнє лихо!
Вже нема спокою вдома!
Що робити — невідомо.
Спершу з двору кличе квочка:
«Зупини свого синочка!»
Потім очі коле

Отаке з розбишакою горе —
Він світ за очі лине за море.
Вже і двір його рідний позаду,
Ані дому не видно, ні саду.
Та невже ж там ніхто не згадає,
Що горобчика вдома

Це ж чиї цікаві очки
Поглядають, сонця ждуть?
— То не очки, то листочки,
То берізки так ростуть.
І малі ж вони вдалися:
Ще у них немає віт…
Мов з колиски підвелися,

І раптом — де не взявся шпак.
— Хапайся за крило!
Коли літати вмієш так —
Куди тебе несло?
Спустився долі з горобцем.
— Сідай, літун, спочинь! —
А той йому пищить на це:

Линув дощик, линув,
Та й пропав на сонці.
Тисячі краплинок
На малій сосонці.
Зліва глянь — сріблясті.
Справа глянь — іскристі.
От сосонці щастя!
Ніби вся в намисті.

Помилилась, лозиночка, помилилась!
На зимове сонечко задивилась.
А лозинку сонечко пожаліло,
Із-за хмари глянуло та й пригріло.
І лозинка ніжиться, ніби літом,
«Зацвіту я,—

Гроза помалу підповзла
І гримнула ударами,
Мов сотня велетнів зозла
Побилась десь за хмарами.

І тут як вдарить — просто в ліс!
Як закурить живицею!
Вершину дерева

Що за диво сталось в нашім місті?
Йдуть до школи квіти пишнолисті.
Поспішають айстри та нагідки,
Тільки квітка хилиться до квітки.
Дріботять жоржини і левкої:
Ви юрби не бачили

Увага! Увага!
Сьогодні вистава.
Приходьте дивитись,
Коли вам цікаво.
У нашому залі
Театр жовтенят
Заграє «Про вовка
І сім козенят».
Уже в усій школі
Гудуть

От мені незрозуміло,
Хто це вигадав чорнило?
І нащо писати нам,
Як від нього стільки плям?
Де беруться плями ці?
Це ж подумать варто:
У Мар’янки на лиці
Ніби справжня

Ми з Дніпром тепер сусіди:
Будем жить біля Дніпра.
Тато каже:
— Взавтра їдем!
Вже збиратися пора.
Не баріться — хутко вечір! —
І знялася метушня.
Почали складати

І
Жив собі жук,
На ім’я короїд.
Що в короїда
Було на обід?
Жадібно гриз він
Зеленого дуба.
Ним і обідав.
Мило та любо.
Дуб на сніданки
І дуб на вечері.

Ви про дельфіна
Чули чи ні?
Плавав дельфін
У морській глибині.
Знав черепаху,
Знав восьминога,
Знав, де в підводні печери
Дорога.
Мав не одного
Під хвилями

Б’ються об кригу
Хвилі шалені.
Водять очима
Сонні тюлені,
Дивляться з криги,
Неначе із скелі:
«Що то за гості
В нашій оселі?»
Плава дельфін
І туди і