Марія Пригара

Сніжок сьогодні сиплеться,
Кружляє угорі.
У нас маленька дівчинка
Гуляє у дворі.

По білій стежці тупає
З лопаткою в руках,
Ведмедика пухнатого
Катає в

Книжка скаржилась Мар’яні:
— Я у тебе не в пошані.
Звідкіля це на мені
Плями сині та масні?

Подивися: ось сторінка —
Намальована хатинка,
Під хатинкою — маля,
І

Тільки ж дельфін
Не злякався невдачі
Був недаремно
Впертої вдачі.
«Тітка акула
Є між ріднею.
Хоч і не знаю —
Стрінуся з нею!»
В темному небі
Зорі

Скільки в світі є базік,
Дуже бистрих на язик,
Та вже наша Катерина —
Це базіка із базік!

Ми їй кажем:
— Катре, що це?
Прикусила б язика! —
Теревенить на уроці,

Що за гомін, що за цокіт
Чути в нашому дворі?
Може, раптом дві сороки
Посварились угорі?
Може, десь уздрівши кішку,
Величезну і страшну,
Дві синички

Де шумить сосна лапата
Край дзвінкого джерела,
Там ведмедиця кудлата
Із малятами жила.

Двоє менших ведмежаток
Ще й ведмедик — старший брат.
І любила дуже мати

Враз застрибали
Гребені білі.
Дужче і дужче
Казяться хвилі.
Вітер сурмить,
Мов сердитий сурмач.
…Чути в каютах
Лемент і плач.
Буря гримить
На морському

Чого це на мене так сердяться в школі?
Тож я не чіпаю нікого ніколи.
Ні з ким не сварюся, сиджу собі тихо,
А з цього виходить одне тільки лихо.

Оце я сказала, — така в мене

Отакі були в нас гості,
Що й не думалось ніколи.
Потихеньку рано-вранці
Вдвох прийшли до нас у школу.

Обійшли усе подвір’я,
Обдивилися навколо.
А тоді й сказали

От так спека! От так літо!
Пожовтіли дерева.
— Пити! Пити! — просять квіти.
— Пити! — хилиться трава.

Та дивися — сунуть хмари
Грізним військом бойовим.
І вгорі важким

Мине отак з півсотні літ,
І, може, з високості,
З чужих планет, в наш рідний світ
Злетять незнані гості.

Вони свій срібний корабель
Спрямують з небокраю
Не на піски серед

На дзвінкій галяві теплим літом
Заквітчалась липка першим цвітом,
І сама страшенно здивувалась:
«Та невже ж таке зі мною сталось?»

Зашуміли трави над землею,
Здивувались

Що тут було?
Бур’ян як ліс,
Та ще будяк колючий ріс,
Та дерези густі кущі,
Та грязь, коли ішли дощі, —

А більш нічого не було!
А хто ж тут жив?
Самі коти
Гасали

До нашого лісу
У сонячну пору
З’явились мандрівники
З польського бору.

Самі різнобарвні,
Хвости золотисті.
Стоять і красуються
В темному листі.

А хто ж вони

Журавлі пролітали над бором,
Із ріднею прощалися хором.
Сіли смерком на тихій полянці,
Запросили все птаство до танців.

Розмовляли вони із совою,
Похитала сова

Знялися весла — раз! два! три!
Вперед! Щаслива путь!
Попутні віють нам вітри,
І хвилі вслід пливуть.

Сипнули бризки золоті:
Линь, човнику, пливи!
Можливо, знайдем на

У нас Катруся Івченко —
Найкраща прибиральниця.
Вона вже так старається —
Вся ланка нею хвалиться.

— Оце хазяйська дівчина! —
Говорить тьотя Настя.—
Напевне, мати

Пташиний сад! Пташиний сад!
У балці, на полянці!
Сюди веселих пташенят
Приводять мами вранці.

Чижиха перша мчить в садок,
Сідає на ялинці.
Вона аж трьох своїх

Сидить сорока на містку,
Кричить сорока: — Скре-ке-ку!
Скажіть, будь ласка, скре-ке-ке!
Чи де ви бачили таке?
Усі летять в далекий край,
А ти мовчи та поглядай!
Ну, хай

На носі чорнило,
На шапці чорнило —
Немов їх чорнильним дощем покропило.
На кожній долоні
написано: «Юра».
Скажіть, вам не стрівся такий замазура?
Біжить, підкидає він