Любов Забашта

Він виріс із зерниночки,
З тоненької билиночки.
Вітри блакитні віяли,
А хмарки дощик сіяли.
Волоссячко пишається,
На сонці наливається,
І під вітрами буйними
Шумить,

Мені братик упіймав
Чижика малого.
Йому клітку приладнав
Я біля порога.

Хай співа, висвистує
І клює зернята.
Я на зиму чижика
Заберу до хати.

Дуже чижик

Сказав мудрець: — Живи, добро звершай!
Та нагород за це не вимагай.
Лише в добро i вищу правду вiра
Людину відрiзня вiд мавпи і вiд звiра.

Хай оживає iстина стара:
Людина

З неба зіроньки злетіли,
Стали білими,
Їх піймать у рученята
Захотіли ми.

На долоньки вони впали
Де поділися?
Розтали.

Вже готує татко санки
Для маленької Оксанки.
А ті санки не прості —
Вирізні, червоні.
Будуть бігти по снігу,
Як найкращі коні.

Прилетіли, гуси
Навесні,
Буде веселіше
Біля них мені.

Скоро-скоро гусочка
До гніздечка
Покладе гарнесенькі
Голубі яєчка.

А з яєчок гусоньки —
Пух-пушок

Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики, й горобчики
І дівчатка, й хлопчики.

Тільки дощик перестав,
Заяснів і ліс, і став,
А над ними райдуга
Вигнулась

Лелеченько, лелеко,
Весна вже недалечко.
Давно на нашій хаті
На тебе жде гніздечко.

Лелеченько, лелеко,
Дивись, не заблудися,
У нашому обійсті
Весною

Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.

Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.

Он як!

Посаджу я яблуньку
У дворі,
Буде веселіше
Дітворі.

Дні стоять осінні
Та ясні.
Заквітує яблунька
Повесні.

Гіллям наша яблунька
Зашумить.
А до неї

Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.

Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її

Мої бобри – будівники,
Будують греблю край ріки,
Дерева валять, аж сопуть
І кладку із піску кладуть.
А бобреня маленьке
Забилося в наш сад,
Не зна, де батько й

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він

Берізонько, берізонько,
ти, мавко лісова,
зелені твої кіски
вітрисько розвіва.

Стоїш ти при дорозі
у травах і кущах,
і білі свої ноги
все миєш на дощах.

Прошу

Зимонько, голубонько
В білім кожушку,
Любимо ми бігати
По твоїм сніжку.

Нарум’яниш личенька
Нашій дітворі,
Наметеш замети
В рідному дворі.

Візьмем ґринджолята

Я снігуронька маленька,
Народилася в сніжку,
Вишивала мені ненька
Зіроньки на кожушку.

Мій дідусь приніс дарунки,
Його звати Дід Мороз,
В нього є цукерки в клунку,
І

В густім ялиннику в ліску
На гілочках поміж сніжку
Вже шишкарі звили гніздечка,
Поклали в них свої яєчка.
Я їжу птахам: там носив
І от побачив диво з див.
Гніздечко те,

Ховає сойка скрізь горішки,
Ховає жолуді і шишки
В мале дупелечко в горісі,
Під корені дерев у лісі,
Під мох, під листячко опале
І всім кричить:
— Це я надбала! —
А як

Моя мала сестричко,
Веленая вербичко.
Звідки ти отут зросла?
Звідки силу узяла?

Невже з гілочки малої,
Що принесла я з собою,
З лугу нашого, від річки?
Виростай

Дубочку, мій дубочку,
Даруй нам по листочку,
По жолудю-дитинці,
По плетеній корзинці!