Леонід Первомайський

Дарма, що з смертю дозрівання схоже,
Що в ньому є вже з небуттям злиття, —
Спокійний будь: ніщо не переможе
Нового в квітці зародку життя.

Людина довго існувала в світі
Без радості, без болю і стремлінь,
І міліони літ були прожиті
В постійній зміні людських поколінь.

Вона навчилась звіра полювати,
Все винайшла:

Душа поезії — не рима,
Не брязкальце для диваків,
її субстанція незрима
Палахкотить поміж рядків.

Є насолода в творчім реместві:
Видобувать з душі слова живі,
В їх óпорі знаходити опóру,
Змагатись з ними в німоті нічній,

Кривавитись, і вигравати бій,
І здолувати їхню

Є в поезії серця жорстокість нещадна
Цілий вік свій ти гнеш задля неї горба.
Ти її полонений. Вона повновладна
Господиня, не найманка і не раба.

В путь вийшов я, веселий і безстрашний,
І щастям заплатив за дар пісень, —
І не забудеться мій день вчорашній,
Коли настане завтрашній мій день.

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

Свій твір — життя, яке з нас кожний звик
Лишати недовершеним нащадку,
Геть перекресливши, мов чорновик,
Переписати наново — спочатку?

Побите бурями незламне древо!
В осіннім лісі на глухій поляві
Підводиш ти в холодне хмарне небо
Свої вузласті руки величаві.

Підводиш ти свої зчорнілі руки,
Неначе підпираєш

Немов по замінованому полю,
Ідеш вночі по траверсу рядка,
І на півслові од терпкого болю
Німіє і спиняється рука.

Під ненадійним шаром слів оспалих
(Сипкий пісок, несіяний

І крізь глибокий сон вночі ночуєш — біль,
І скорчишся в пітьмі, й зіщулишся на ліжку…
Тобі не подолать його, шкода й зусиль,
Терпи і хоч помри, а не благай про знижку.

Важка

Свиснув поїзд, дихання прискорив,
Тільки ніч — і летить вдалині
Повз зелені вогні семафорів
І повз зір мерехтливі вогні.

Повз кущі і дерева похилі,
Повз туманних озер

Вірш починається не з звучання,
Хоч і не може він не звучати.
Вірш починається з того мовчання,
Коли ти не можеш більше мовчати.

Вірш починається не з великої літери,
А з

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Займанка, Сомівка та Бердянка
Пригадають, що я був їх гість.
Зачепилівка і тужно, й п’янко
Заридає, як почує вість.

Над Оріллю Личкове поляже,
Хмарою обгорнеться в ту

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні

В райдугу чайка летіла.
Хмара спливала на схід.
Може б, і ти захотіла
Чайці податися вслід?

Сонце на заході впало.
Райдуга згасла в імлі.
Темно і холодно стало
На

Аж ось — зника моє серце, воно вогником блимне востаннє і — розстання, розстання, розстання гасить його непрозорий туман. І я бачу: хвилі біжать наздогони, думки мої — хвилі біжать наздогони. І

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди

Стань біля мене, стань, мій сину,
Я прикрию долонею твої очі,
Щоб ти не побачив своєї смерті,
А тільки кров мою в пальцях на сонці,
Ту кров, що й твоєю стала кров’ю
І зараз