Леонід Первомайський

Дарма, що з смертю дозрівання схоже,
Що в ньому є вже з небуттям злиття, —
Спокійний будь: ніщо не переможе
Нового в квітці зародку життя.

Є насолода в творчім реместві:
Видобувать з душі слова живі,
В їх óпорі знаходити опóру,
Змагатись з ними в німоті нічній,

Кривавитись, і вигравати бій,
І здолувати їхню

Душа поезії — не рима,
Не брязкальце для диваків,
її субстанція незрима
Палахкотить поміж рядків.

Людина довго існувала в світі
Без радості, без болю і стремлінь,
І міліони літ були прожиті
В постійній зміні людських поколінь.

Вона навчилась звіра полювати,
Все винайшла:

В путь вийшов я, веселий і безстрашний,
І щастям заплатив за дар пісень, —
І не забудеться мій день вчорашній,
Коли настане завтрашній мій день.

Є в поезії серця жорстокість нещадна
Цілий вік свій ти гнеш задля неї горба.
Ти її полонений. Вона повновладна
Господиня, не найманка і не раба.

Як дар життя, безцінний дар
я серця жар беріг.
Я перейшов сто сот доріг
як воїн і владар
і все знайти тебе не міг,
і дощ косий, і лютий сніг
мене вночі збивали з ніг
і

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося,

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном…
Білим дубом похилим
стане ніч під

Не віддам нізащо й ніколи
Те, що болем здобув я сам, —
Отієї, що очі коле,
Правди я тобі не віддам.

Не віддам ані перемоги,
Ні поразки у боротьбі,
Ні початку моєї

Скорившись застарілій сліпоті,
Нелегко в русі днів збагнути сутнє.
Вклякають над минувшиною ті,
Хто віри позбувається в майбутнє.

Вірш починається не з звучання,
Хоч і не може він не звучати.
Вірш починається з того мовчання,
Коли ти не можеш більше мовчати.

Вірш починається не з великої літери,
А з

В словах є кров. Вони живуть, слова.
Твоє життя – не вигадана повість.
Не вбити пам’ять. І вона жива,
І поруч з нею не вмирає совість.

Якщо і помилявся ти колись,
І мертве

Як важко все життя до себе йти,
Дивитись в небо, чашею пролите, –
Спинятися, наводити мости
І за собою зразу ж їх палити.

Як добре знати, що тебе веде
Твій власний шлях –

В години радості і смерті,
В труді, печалі і в бою
Люблю залізну і уперту
Вітчизну зоряну мою.

За серце чуле і несите,
За хліб її, за сіль її,
За все, чим жив і буду

Не думав я, що припаду колись
До слів твоїх — до сліз, що пролились
У вірші, наче в чашу ту прозору.

Прибій гуде не вперше і не вдруге,
Проходить шторм у дальньому краю.
Я знов, моя сивіюча подруго,
При березі замислений стою.

На цій землі, де наша тінь упала,
Лежать сліди

Гонець

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не

Я відкидаю неминучість
І тим порадникам скажу:
А що, як творчість — це рішучість
Перенестись через межу?