Леонід Первомайський

Стережіться, поети, глибинного слова,
Для якого не треба блискучих прикрас.
Гіркота його вічна і ніжність раптова
Мають силу цілющу і спалюють нас.

Стань біля мене, стань, мій сину,
Я прикрию долонею твої очі,
Щоб ти не побачив своєї смерті,
А тільки кров мою в пальцях на сонці,
Ту кров, що й твоєю стала кров’ю
І зараз

Собі поети право залишають,
Всі інші відкидаючи права:
Належати до тих, кого вбивають,
А не до тих, хто холодно вбива.

Свій твір — життя, яке з нас кожний звик
Лишати недовершеним нащадку,
Геть перекресливши, мов чорновик,
Переписати наново — спочатку?

Скорившись застарілій сліпоті,
Нелегко в русі днів збагнути сутнє.
Вклякають над минувшиною ті,
Хто віри позбувається в майбутнє.

Не думав я, що припаду колись
До слів твоїх — до сліз, що пролились
У вірші, наче в чашу ту прозору.

Не віддам нізащо й ніколи
Те, що болем здобув я сам, —
Отієї, що очі коле,
Правди я тобі не віддам.

Не віддам ані перемоги,
Ні поразки у боротьбі,
Ні початку моєї

Людина довго існувала в світі
Без радості, без болю і стремлінь,
І міліони літ були прожиті
В постійній зміні людських поколінь.

Вона навчилась звіра полювати,
Все винайшла:

Немов по замінованому полю,
Ідеш вночі по траверсу рядка,
І на півслові од терпкого болю
Німіє і спиняється рука.

Під ненадійним шаром слів оспалих
(Сипкий пісок, несіяний

Побите бурями незламне древо!
В осіннім лісі на глухій поляві
Підводиш ти в холодне хмарне небо
Свої вузласті руки величаві.

Підводиш ти свої зчорнілі руки,
Неначе підпираєш

Синій, тихий, вечірній,
падай, падай, сніжок!
У журбі неймовірній
я іду без стежок.

Розстилається килим
снігом, іскрами, сном…
Білим дубом похилим
стане ніч під

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося,

Наче в казці – усе збулося.
Давні марення, тихі сни.
П’яно пахне твоє волосся,
і над нами – ніч війни.

Місяць зводиться із туману.
Небо тьмариться голубе.
Мов холодну

Гонець

Вставай, сідлай свого коня,
Подайся, джуро мій,
В Дунканів замок крізь ліси
I крізь поля мерщій!

На стайні жди, покіль тебе
Стайничий не