Короткі

У мене є одне кохання,
Котре не зраджу я вовік;
Росло воно не день, не рік,
А і зо мною виростало
І квіткою рясною стало…
Не одцвіте моє кохання,
А буде в серці до

Наші тіла збагатилися споминами,
доробком дотиків
і почуттів,

терпцем холодної трави на шкірі
під оком місяця
і деревієм зір,

і виплеском води, що холодила
дивóту

Шостий і заключний розділ збірки “Мої настрої” – “Дивний світе мій”

Потік строкатий
Плив і плив
До річища базару
І біла вулиця
Чорніла на очах.

помолимось за нього у церквах
заплачемо що він для нас несущий
жалобно схилимо тіла
ідучи

відійдем невідхідно звідсіля
повернемось туди безповоротно
жалобно зложимо

будуєш човни поїзди машини
які видовжують тебе на метрах
кілометрах мегаметрах
будуєш літаки ракети
які вивищують тебе на небо
стискаєш віддалі
до змісту людського

Виходять люди
залишають тіні
які торкаєш
та вони не мають дотику
обнімаєш
та вони не мають форми

залізли по стегна в гроби
втискаючи тіні померлих
у землю

від білого дива кісток
їхня стать скам’яніла
не затремтить уночі
від дотику нашого тіла

весна літо осінь зима
ти знаєш усі пори

але з кожним сонцем
мов народжуєшся знову
з кожним заходом
відходиш трошки

ідуть степами
і палицею дум
намацують дорогу
гупають
в тверду засохлу землю
нашого сумління
дивляться крізь ніч
великими очицями бандур
і нам небачущим
показують

Із “Молитви”

Налий жалю в ваші серця
за тих:

що прикуті до ложа
тугою за
небесним,

що спраглі правди Твоєї
впали при
всохлій ріці,

що схитнулися
в

Із “Молитви”

Зливою квітів очисти
серце моє,
щоб стіни його
встелялися біллю пелюстком,
які під вітром з-за світу
мову Твою шелестіли б.

В серці моїм

Із “Молитви”

Зложивши печалі життя
на столі,
ступимо білим світлом
до Тебе.

І промиє нас біллю
до білих кісток,

і розчинить нас
вічність
у

Із “Молитви”

Вочеловічивши себе,
Ти одночасно нас вобожив,
вложив у душу неба голубінь,
скарав надією і тугою
за божим.

Вочеловічивши себе,
Ти нас зробив

Із “Молитви”

Ти зодягнувся у світ,
неначе в ризу.

З Тебе
витікають ріки,
ростуть звірі.

Кругом Твоєї волі
крутяться планети.

Зморшками клітин
Твоєго

Із “Молитви”

Ти – двері,
якими не можу
пройти.

Бо душа моя
щулиться
у щілину
між землею і тілом,
між бажанням і болем,
між надією й жахом.

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
— І ти, Бруте?..

Втекти, втекти, о, так тікати,
як від орди, як від біди!
Травою, пилом, прахом стати,
німою безвістю води.

Та коли й тінь моя розтане
і слід непам’ять загребе —
о, голос

Цей маленький павучок –
Не прихильник балачок:
Він ні з ким не розмовляє,
Він уголос не співає.
Мріє швидше підрости.
Вчиться прясти та плести.
Хай побачить цілий

П’ятий розділ збірки “Макро і мікро”

Жіноча врода тілько й має рацію
В цьому одуреному світ.
Вся ж решта – декорація,
Як волошки у житі.

П’ята частина збірки “Макро і мікро”

Поїзд шалено мчить вперед!
Рейки шалено мчать назад!
А я сплю.