Вірші класиків - українська та світова поезія

Несе мужик у ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску, і ковбаси,
Й порося печене.
І порося, як підсвинок,
Та ще й з хроном в роті.
Несе, бідний, та й спіткнувся
У самім

Блудить ляшок серед лісу,
А мужик рубає…
«Та ти, ляше, либонь, блудиш?» —
Мужик промовляє.

А лях каже: «Chocaj błądzię,
Ale mam naturę
Nie pytać się tego nigdy
Kogo

Два злодії опівночі
Костьол обкрадають;
Обшарили всі скарбони,
Святих обдирають.
І забрали, які були,
Гроші під замками.
Далі один на олтарик
Пнеться з

П’є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п’є-гуляє
І сусід його Трохим.
А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла…
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за

«Скілько, куме, в тілі душ?»
«Одна, я гадаю».
«Може, в тебе і одна,
А я так дві маю:

Бо як руки на снігу
В мене заколіють,
Хукне теплая душа —
І руки

Йде видючий і сліпий,
Та й каже видючий:
«Ото, брате, синій гай!
Ото ліс дрімучий!»

«Еге! Еге! — каже той.—
Як ти собі важиш!»
«А ти ж, брате, бачиш що?»
«Та ж ти,

Розходився мужичок
Аж ґвалт дякувати,
Та одна йому біда:
Не вміє читати.
До аз-буки — так куди,
Не того він хоче.
Він гадає чим другим
Просвітити очі.
«Не вміє ж

«Що п’ять верстов — то й коршомка,
Нічого й лічити,
Бо п’ять верстов як проїдеш,
Треба й відпочити.

Ото їдуть із ярмарку
Двоє господарів,
У каждого віз порядний,

«Куди, Мошку, так ідеш?»
«На війну виходжу!»
«А чого ж то пізно так?»
«Ще два-три положу!»

«А як тебе часом хто
Схоче положити?»
«А кому ж я винен що?
За що ж мене

Колись Мошко улюбився
У нашу дівчину.
То, бувало, все співає
В лихую годину:

«Світить місяць, світить,
І сонця не треба, —
Він не впаде з неба,
Бо добре

Стали колись Хмельницького
Ляхи підмовляти,
Щоби нашу Україну
З Польщею з’єднати.

А Хмельницький їм говорить:
«Сядьте, добрі люди!
Послухайте мої байки,
Чи правдива

Ой не тая, мій синоньку,
Година настала,
Щоб чужая дитинонька
За рідную стала.

Нар[одна] пісня

Журилися муж з жоною,
Що дітей не мали;
Далі взяли та й під

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила.

Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! — каже.— Пошукаю
Святого

Прийшов мужик із празника,
Празник добре вдався:
Посиніла кругом шия,
І чуб підійнявся.

Прийшов в хату — ані слова…
На лаві сідає.
Аж підходить молодиця,
Мужа

Прийшов мужик до крамниці,
Сукно оглядає…
Перекинув штук зо двадцять —
Все не добирає…

Аж заглянув десь кармазин:
«Дай-но, жидку, того!..»
Розвертає, оглядає:
«Се

Питаються якось хлопця
Подорожні люди:
«Чи багато верстов, сину,
До Києва буде?»

«А не знаю, — хлопець каже, —
Було вісімнадцять,
Тепер менше, либонь, стало,

Їде козак дорогою,
Дівку надибає;
Вийняв папір з-за пазухи
Та й її читає:

«І прочая, і прочая…
По сему указу
Кожна дівка козакові
Довжна дать по разу!»

«Чуєш,

Біжить дівка; в руках курка,
Сито під пахвою.
Аж дивиться — спочиває
Козак під вербою.

Розпалилася дівчина,
Гвалтом чогось хоче:
То підійде, то загляне
Козакові в

Стоїть козак коло груші
Дівку підмовляє.
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

Зчервоніло повне личко,
Відскочили груди…
Отак дала б, та боїться,
Що то послі

Плачуть діти коло тіла!
«Мати ж наша, мати!
А хто ж тепер нас без тебе
Буде годувати?

Хто нас буде голубити,
Доглядати вдома?»
Мужик стоїть, підіперся,
Хлипає,