В високій келії, самотно-таємничій,
Де тіні вічнії спинились у кутках,
Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,
І до людей давно уже згубив я шлях.
Рядами гордими,
...В глибокому затоні,
Далеко од людей
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.
В глибокому затоні
Води зелений тон,
І відблиски червоні
Спадають на затон.
Тут —
...Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.
Люблю тебе, бо ти чужа коханню,
Бо ти мені
Шаліє вихор полум’я і змори:
Коза, та бубон, та циганський стрій.
П’єр Гренгуар, високий і худий,
Уже забув містерії і хори.
Реве юрба, мов різнобарвний рій:
Пани, старці,
За стінами холодна віє ніч;
Огонь то згасне, то засяє знову…
Ах, так давно я чув людськую річ,
Що вже й забув земну, звичайну мову.
А знаєш що? І там, поміж людьми,
Та сама
Згадай, безумче! Світ — не тільки ти:
Крім тебе є думки, планети, птиці.
Є з’явища такої красоти,
Яка тобі, дурному, і не сниться!
Вмираючи, умій зо співчуттям,
З усмішкою
Так сумно, так без краю сумно.
Усе скінчилось. (Чи й було?)
Дивлюсь недвижно і бездумно
Крізь зимове морозне шкло.
В цю ніч ясну все зрозуміле,
І далі нікуди іти:
Життя і
Ключ у дверях задзвенів. Самота, працьовита й спокійна,
Світить лампаду мою і розкладає папір.
Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,
По присмерковій стіні дивний пливе
Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.
Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське
Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.
Солодко стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися,
Ні, зорянице, злотом і рубіном
Ти не скрашай ясних своїх перстів:
Ще того персня майстер не зробив,
Щоб був тебе достойним і — єдиним.
Не одягайся в полум’я шовків,
Не
Сніг падав безшелесно й рівно,
Туманно танули огні,
І дальній дзвін стояв так дивно
В незрозумілій тишині.
Ми вдвох ішли й не говорили,
Ти вся засніжена була,
Сніжинки
Хай сніг іде холодний та лапатий,
Засипе поле і на гай спаде,
Нехай стежки закидає круг хати
І білу тишу в хату приведе!
Шумлять кругом і вороги, і друзі,
І в душу лізуть
Хто змалював каштани густолисті
На голубому тлі?
Хто вдяг у барви ніжно-променисті
Лоно землі?
Хто дав мені мій дух повноголосий
І радість юних днів?..
І сльози ці, і
Як солодко в північній тишині
Давно прочитані книжки перегортати
І знову — з радістю і сумом — зустрічати
Все те, що снилося в напівзабутим сні.
Тоді весна по серцю б’є
...Я з батьком — ще малий — у вітряному лісі
Ішов стежиною (казали ми: взабрід).
Прозора височінь здавалася як лід,
Та, мов живі, листки в височині вилися.
Як ніжно, дружньо ми за
...Шипшини кущ у мене під вікном
Цвіте блідо-рожевим, скромним цвітом
І переносить в молодість мене,
На польові дороги перехресні,
У ранки срібні, в вечори янтарні,
Що віщували
З дитячих літ живе у серці він,
Як материнське слово незабутнє,
І тихо каже: знай, ти не один,
З тобою друг у дні щасливі й скрутні.
Його слова — мов та вода жива,
Що гоїть
В зелених лаврах, в синій світлотіні,
У сяйві сонця й вишнях у цвіту,
В огні троянд, у моря мерехтінні
Побачить кожен може красоту.
Але от слово провесна приснилось
Мені
Сторінка 152 із 446
Інтрига в вірші до останнього рядка! Чудово! Дякую! Пиш ...