Вірші класиків - українська та світова поезія

В високій келії, самотно-таємничій,
Де тіні вічнії спинились у кутках,
Сиджу за книгою. Ніхто мене не кличе,
І до людей давно уже згубив я шлях.

Рядами гордими,

В глибокому затоні,
Далеко од людей
Цвітуть лілеї сонні,
І тихо круг лілей.

В глибокому затоні
Води зелений тон,
І відблиски червоні
Спадають на затон.

Тут —

Люблю отруту, сховану в лілеї,
Люблю порок із поглядом ясним,
І безсоромність ніжності твоєї,
І терпких милощів незнаний дим.

Люблю тебе, бо ти чужа коханню,
Бо ти мені

Шаліє вихор полум’я і змори:
Коза, та бубон, та циганський стрій.
П’єр Гренгуар, високий і худий,
Уже забув містерії і хори.

Реве юрба, мов різнобарвний рій:
Пани, старці,

За стінами холодна віє ніч;
Огонь то згасне, то засяє знову…
Ах, так давно я чув людськую річ,
Що вже й забув земну, звичайну мову.

А знаєш що? І там, поміж людьми,
Та сама

Згадай, безумче! Світ — не тільки ти:
Крім тебе є думки, планети, птиці.
Є з’явища такої красоти,
Яка тобі, дурному, і не сниться!

Вмираючи, умій зо співчуттям,
З усмішкою

Так сумно, так без краю сумно.
Усе скінчилось. (Чи й було?)
Дивлюсь недвижно і бездумно
Крізь зимове морозне шкло.

В цю ніч ясну все зрозуміле,
І далі нікуди іти:
Життя і

Ключ у дверях задзвенів. Самота, працьовита й спокійна,
Світить лампаду мою і розкладає папір.
Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,
По присмерковій стіні дивний пливе

Любов чи ні — не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти — одна.

Колись було — чи снилось…
Забулось — чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське

Червонобоким яблуком округлим
Скотився день, доспілий і тяжкий,
І ніч повільним помахом руки
Широкі тіні чорним пише вуглем.

Солодко стрілою пізній цвіт,
Скрадаючися,

Ні, зорянице, злотом і рубіном
Ти не скрашай ясних своїх перстів:
Ще того персня майстер не зробив,
Щоб був тебе достойним і — єдиним.

Не одягайся в полум’я шовків,
Не

Сніг падав безшелесно й рівно,
Туманно танули огні,
І дальній дзвін стояв так дивно
В незрозумілій тишині.

Ми вдвох ішли й не говорили,
Ти вся засніжена була,
Сніжинки

Хай сніг іде холодний та лапатий,
Засипе поле і на гай спаде,
Нехай стежки закидає круг хати
І білу тишу в хату приведе!

Шумлять кругом і вороги, і друзі,
І в душу лізуть

Хто змалював каштани густолисті
На голубому тлі?
Хто вдяг у барви ніжно-променисті
Лоно землі?

Хто дав мені мій дух повноголосий
І радість юних днів?..
І сльози ці, і

Як солодко в північній тишині
Давно прочитані книжки перегортати
І знову — з радістю і сумом — зустрічати
Все те, що снилося в напівзабутим сні.

Тоді весна по серцю б’є

Я з батьком — ще малий — у вітряному лісі
Ішов стежиною (казали ми: взабрід).
Прозора височінь здавалася як лід,
Та, мов живі, листки в височині вилися.

Як ніжно, дружньо ми за

Шипшини кущ у мене під вікном
Цвіте блідо-рожевим, скромним цвітом
І переносить в молодість мене,
На польові дороги перехресні,
У ранки срібні, в вечори янтарні,
Що віщували

З дитячих літ живе у серці він,
Як материнське слово незабутнє,
І тихо каже: знай, ти не один,
З тобою друг у дні щасливі й скрутні.

Його слова — мов та вода жива,
Що гоїть

В зелених лаврах, в синій світлотіні,
У сяйві сонця й вишнях у цвіту,
В огні троянд, у моря мерехтінні
Побачить кожен може красоту.

Але от слово провесна приснилось
Мені