Вірші класиків - українська та світова поезія

Огорнула темрява кімнату,
Спать давно уже пора дитині…
І лунає враз лукаве: «Тату!» —
Сміх тоненький котиться в хатині.

— Розгулявся! — сердиться нещиро
Мати, нахилившись до

Ти — матері Сікстинської сестра;
Земною, не надхмарною красою
Ти світиш нам. Падуть перед тобою
Віки й народи. Далечінь стара

У пам’яті нащадків не вмира,
Новою розцвітаючи

Почорніли заводі в озерах
І ясніші стали разом з тим.
Від листків падучих ніжний шерех
Заплітається в ранковий дим.

Вставлено у вікна другі рами,
Вата і калина поміж

Поникли береги осінні,
Дерева гаснуть, мов свічки,
Та в ясно-сивім павутинні
Летять маленькі павучки.

Багато їх в путі загине,
В дощі потоне крижанім,
І рух живої

Її чутно у голосі синиці
І в криках круків у височині,
Вона в останній заметілі сниться,
Її угадуєш по довшім дні.

Вона — в бруньках блискучих на каштані,
В снігу рудому, у

Був теплий дощ, в траві стоїть вода,
На гілці синя бабка обсихає,
Запах буркун гостріше. Молода
Уперше в небі ластівка ширяє.

Підв’язуючи світлий виноград,
Сміється дівчина

Було, було… Було і відкотилось,
Мов колесо, в туманну глибину, —
Та мить таку я пережив одну,
Одно таке у пам’яті відбилось.

Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр,
Весь білою

Бідна волошко, чому ти у житі,
А не на клумбі волієш рости?
Чом не схвильовано слухаєш ти,
Як хлібороби кленуть працьовиті
Квіти, що вміють так гарно цвісти?

Дика у тебе,

Натрудившися у квітні,
Перецвівши у маю,
Йдуть дерева передлітні
В повінь лагідну свою.

Пелюстки зронивши в ноги,
Ждуть у зав’язі вони
Благодатної вологи
З рук

Мені казав розумний садівник:
«Коли ти пересаджуєш ялинку,
Відзнач північний і південний бік
І так сади: ростиме добре й гінко.

Нехай на південь дивиться вона,
Як і дивилася,

Знов прибули до нашої шпаківні
Її, мабуть, торішні хазяї
І зразу співи почали свої,
Насмішкуватим спрямуванням дивні.

Оригінальності від них не ждіть:
Шпаки — це імітатори

Густими барвами земними
Він звеселяє полотно,
І чим рясніш воно цвістиме,
Тим довше житиме воно.

Не кожну фарбу, що потрапить
Йому під руку, він бере,
Життя не кожний

Коли пісні мойого краю
Пливуть у рідних голосах,
Мені здається, що збираю
Цілющі трави я в лугах.

В піснях і труд, і даль походу,
І жаль, і усміх, і любов,
І гнів

Ліс зустрів мене як друга
Горлиць теплим воркуванням,
Пізнім дзвоном солов’їним,
Ніжним голосом зозулі,
Вогким одудів гуканням,
Круглим циканням дроздів.

Ліс зустрів

Дружині
Полий цю яблуню — адже вона
Із яблучками! — Словом цим до дна
Відкрила душу всю моя дружина.
Ця яблунька, насправді, вагітна,
І кожне в неї яблучко —

Ліс, або, як серби кажуть, шума, —
Це не просто сосни та дуби:
Не одна там народилась дума,
Повна щастя, ніжності, журби.

Він співа то грізно, то шовково,
Як морська

В бідне серце моє закрадається вечір покволом,
Тихо в серці, і жаль мені світу, і дня мені жаль,
Ніби марно пройшов я, співаючи, горами й долом,
Повз веселі гаї, мимо темних, як тучі,

Ти був іще малий котигорошок,
Така собі одна із людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила із келиха без дна,
І щось собі блаженно лепетали, —
І от тебе

Не багряницею, не злотом —
Живою кров’ю він кипить,
Тому його людським кіотам
По віки вічні не вмістить.

Рубіни уманських пожарів
Поклали відзнак на чоло…
Ах, як далеко