Вірші класиків - українська та світова поезія

На гірських вершинах
Спить сніг.
Вітерець в долинах
Затих.
Тиша без краю, безмеж.
Змовкнув пташиний галас.
Почекай — зараз
Ти заснеш теж.

Перекладач: Марія

Зайнявся ранок; кроками своїми
Від мене сон легкий він відігнав.
І вийшов я, і тропами гірськими,
Веселий, в далечінь попрямував,
І кожен квіт, поміж травою зримий,
Мені

День неможливо дневі показати,
Що в муті лиш мутне він відбиває,
I правоти вдягає кожен шати,
I, замість себе, інших він гнуздає.
Тоді устам найліпше є мовчати,
А дух нехай

Якщо листів моїх і привітань
Чекаєш довго, не журись, не думай,
Що в серці сина ніжні почуття
До матері своєї вже пригасли.
О ні! Повір, моя любов синівська
Міцна, мов скеля,

Ви, пісні мої короткі,
Будьте свідками утіх, —
Відійшли, мов сни солодкі,
Дні веселощів моїх.

Проведу я в путь кохану
І забуду вас, пісні.
Я співати перестану
Й

Ентузіазм — це річ хороша,
Але на устриць трохи схожа,
Що, як полежать довший час,
Уже не ваблять зовсім нас.
Різниться він од оселедця
Тим, що до бочки не кладеться.

Покинутий замок роками
Стоїть на горі в далині.
Бувало, колись біля брами
Тут рицар чекав на коні.
А нині навкруг попелище,
Де тиша могильна вгорі,
І скрізь мені вільна

У глупу ніч була мені немила,
дитині, стежка попри цвинтарі.
Я йшов до батька, пастора. Яріла
у щедрім небі зірка до зорі
у глупу ніч.

А вже пізніше, в далечі

То шугне аж на долину,
то над горами двома,
дзвінкокрила, їй ні спину,
ані спокою нема.
І невтримного жадання
рада й радість — ніби тінь,
адже прагнеш ти кохання,
а

Владарко марень молодечих,
Царице злототканих снів,
Що до танечної хуртечі
Ведеш дівчат і юнаків!
Я од твоїх звільнився чарів,
Кайдани юності розбив
І край химер, де марно

До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію

Як грішник, вигнаний із раю,
Безсилий втрачене вернуть,
Дивився, сповнений одчаю,
На суджену тернисту путь;

А

Час в дорогу. Ждуть човни.
Моє серце поверни.
Або — ні. Лишило груди, —
Хай твоїм до решти буде,
Присягаюся: їй-бо,
Ζω? μου, σας αγαπ?. [1]

О шовкові коси ці
На

Саме сонечко сідало,
я від лісу брала вбік.
Раптом флейта заспівала
чую духом: лісовик!
О ля-ля!

Зразу знадив і приголубив,
цілував і милував.
Я просила: грай же,

О гетьте, гетьте, звуки жалю!
…Колись був любий цей мотив,—
Тікаю нині якнайдалі,
Щоб він минулим не гнітив.
Не згадуй, арфо, днів тих гожих,—
Усе розтануло, як дим…
Без

Снігами землю вкрито,
напевне, ще не час,
аби весняні квіти
аби весняні квіти
порадували нас.

Убоге сонце всує
проглянуло — дарма:
і ластівка менжує,
і ластівка

ΔAIMΩN, ДЕМОН

Коли в той день, як світ тобі відкрився,
пораннє сонце зорі привітало,
ти скільки сили до життя пустився,
законів світу пильнувавши стало.
Тож

Вкрай пантеличить тебе, люба, оця мішанина
барв і рослин і квіток, що обсідають город.
Скільки тих назв ти начулась — і кожна прагне як може
вуха діткнутись тобі варварським згуком

Кущ троянди в лузі цвів,
шарлатові квіти,
і мов ранок паленів,
хлопчик враз його уздрів
і — до нього бігти.
О трояндо лугова,
шарлатовий цвіте!

Хлопчик: я тебе

Дні пожадані,
ось ви і знов:
сонце весняне,
гомін дібров.

І швидкоплинні
води шумлять.
Що це — долини?
Луки ряхтять?

Свіжістю віє
з синіх небес,
став

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа