Іван Драч

Косар іде — свічки косить.
Каже: “Досить уже, досить!”
І косить свічки.

А йде вдова, чорним-чорна,
Свічки сіє, страх моторна,
Не роки — віки.

Косар свічки кладе в

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у

Чому ти серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
А ти кипиш, од муки розпанахане,
Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.
Я чую, як в мені у золотім вогні

Без тебе світ — це тьмавий морок.
Без тебе не біжить вода.
Без тебе кожен камінь — ворог,
Подушка каменем тверда.

Без тебе сонце — повне ночі,
Без тебе ночі — без

(Новорічна казка, фрагмент)

Через ліс-переліс,
через море навкіс
Новий рік для людей подарунки ніс:
Кому — шапку смушеву,
кому — люльку дешеву,
Кому — модерні

Жінки інакші в серпні. Всім інакші.
І дим в очах вже туманець — не чад.
Звіваються слова, як дим, мізерні наші.
Пізнай себе в очах — в безжальності свічад.

Лежать вони в пісках.

Як шалено росте залізо,
Лізе в танки, в ракети, в броню,
Лізе в тіло і в душу лізе.
Чим цей ріст його зупиню?!

Лізе в доповіді і в спічі
З нутровини, з ядра землі.
Став

Ніч розписала небо
в синю домашню вазу.
Захлинулася електричка.
Комар в спориші принишк.
Замурзався я на роботі —
і мати примітила зразу
Заплямлені солідолом ще путні

Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.

Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги

Не кров з молоком, а кров із ніччю —
Про тебе задумуватись весняною порою
І сльози збирати по твоєму обличчю
Тугою всезнаючою рукою.

Ти — спеки настій. Ти — пустеля палюча.

Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.

Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях

Ще вчора джміль гудів — сьогодні вже нема,
Застиг від холоду, ледь лапками він меле,
Крилята задубілі не здійма
І тихо й тоскно дивиться на мене.
Беру його із затінку, кладу

Дві сестри, тоненькі і сухенькі,
Осінь ловлять в пелени над ставом.
З господарства лине чистий дзенькіт,
У воді поплюскує небавом.
Віспа порябила лиця жовті,
Доброти у серці

Поміж смертю і тим,
Що називають безсмертям,
Я вибираю гітару…

Пабло Неруда

І
Що може поет в цьому світі —
Напитись сонетом води,
Погладити сонце в зеніті

Донечко, доню, як же нам жити,
Коли тебе вбито, а свічка жива,
Коли тебе вбито і кровію вмито,
Коли тебе вбито і ти нежива?

Навіщо життя це? Життя це навіщо,
Як сита облуда

І я почув, як дише в горлі осінь
Тим вересневим сонцем самоти,
Яке я тоскно відчуваю досі,
Як, може, в серці відчуваєш ти.

І я почув, як осінь в сурми свище,
А я не встиг

Він мав печальні всевидющі очі —
В орбітах диких голубі дива.
В них світ буденний, темний і порочний
На полотні празничним оживав.

Він суть пізнав. Він розтинав основу,

Ти вбив свій горизонт і небо отруїв,
Дав дулю сонцеві і плюнув в очі хмарі.
Живеш повзком і помисли свої
Ростиш в клоаці з підлістю у парі.

Багатогранний ти, аж круглий, ніби

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,
Жила в епосі тітка Мартоха…
Епоха петлі зривала з дверей,
Жив в епосі дядько Варфоломей…
Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі
Впали на їхні

Як тобі ведеться там, Василю?
Під землею, під ріллею — там…
По якому цвинтарному стилю
Нам ростити крила в телеграм?

Та й на думи стільки того попиту,
На задуми стільки того