Іван Драч

Пам’яті академіка О. І. Білецького

Помирають майстри. Чітко значать віки.
Їх життя вперезало вогнями й димами.
В груди траурних маршів
дзвенять молотки,
І

Ми чуєм трав зелений крик,
Дощів задумані рефрени,
Це травень, вічний єретик,
Так з-під землі бомбить зелено
На рівні вічних партитур!
Ми чорні гори перегорнем,
Ми вдарим

Покоління-біжутеріє,
Дивні мої діти!
Вже давно мені пора
З вами бронзовіти!
Але ж ви не даєте —
Мушу знов кричати,
Мушу знов, дурноголов,
Ставати на чати!
Так —

Вийшов з радіо чорний лев
І збудив моє серце опівночі.
В його чорних важких сльозах
Я побачив труну кришталеву.

Це був гордий печальний лев,
Чорний лев з золотою гривою,

Ген карих очей домінує над геном блакитних.

Я підіймаю вогонь на руках,
Рудоволосу мою завію,
Коса її пишна, лоскітно-гірка,
Карість очей завіює.
Я в заметілі шалу

Як тобі ведеться там, Василю?
Під землею, під ріллею — там…
По якому цвинтарному стилю
Нам ростити крила в телеграм?

Та й на думи стільки того попиту,
На задуми стільки того

Єдина, з твоїх фантазій
Мені в пам’ятку єдина…
Мужчина з крилом підбитим
Схилився над юною жінкою.
Вуста її спрагло кличуть,
А руки горять з розпуки,
А перса пашать

Це вже не сон — це сон-трава
Гущінь замшілу прорива,
І ніжним чадом, чудом чистим
Бузкова свічка понад листом
Вже злотом-пломенем жива.

Це вже не сон — це вже котики

Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом,
Хай навіються сни, теплі сни лебедині,
І сполоха їх місяць
тугим ясеновим

Дослідів зливи. Каскади думок.
Експериментів напружений крок.
Ось Феофанія. Ген там Дубна.
В криниці пізнання не бачу я дна!
Та голос підношу за бомбардування
Ядра таємниці!

В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у

Була колись у мене баба Корупчиха,
Мені і досі її руки світять.
Була баба Корупчиха темна, неграмотна,
Мені і досі її руки світять.
Пекла баба Корупчиха пироги з калиною,
Мені

Кожен українець — це троїсті музики:
Одне — думає, друге — каже, третє — робить.
Від того у нас результат великий,
Що перший — спородить, то третій
точно угробить.

В такому

Олесю Гончару

Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як

Скульпторові Теодозії Бриж

Сприймати світ всерйоз — твоя тяжка повинність
І лущити зерно з цупких його одеж,
Тож знову руш в заміс, в тягучу погодинність,
У святі

Це в Ялті було.
Раннє таке тепло.
Випустили бджіл на Теплого Олекси.
Аж раптом вдарили сніги.
Гроза гуляла, кипариси била.
І блискавка серед снігів, і грім
На цвіт мигдалю

Що мені в тих запінених конях?
Чом не гасне видіння жахне?!
Стародавньої Литви Погоня
І батожить, і смужить мене.

Чом мене? Я ж Вітчизни не зрадив,
Я ж не зрікся ні краплі

Закохалася в лоша блискавка.
Вона — блискавка, а воно — лоша.

В нього — грива з шовку чорного,
В неї — груди з вогню білого.

В неї — стан згоряв з шалу,
А воно — лоша

В мого роду — сто доріг,
Сто століть у мого роду.
Вичовганий старий поріг
Старій бабі в нагороду.
Сива стежка в сто доріг
Розлітається од хати.
Сто вітрів мій вік запріг