Іван Драч

Перо сови мені на стіл упало,
І стрепенулось дико і зухвало,
І прошептало виклично: “Лови!
Бери й пиши — пиши пером сови!”

Я — жайвір по натурі. Не для мене
Перо совине,

Смертний вирок цигарці.
Очі дихають синню —
Густо сиплеться звідти
волошкова солона печаль.
Я ламаю асфальту
зволожену лінію,
Я шепочу печалі:
“Проклята, відчаль!”

Горить свічка біла
Йшов вітер не погасив
Йшов віл не погасив
Йшов кінь з гривою сивою
Йшов танк навшпиньках
Йшов літак з парасолькою неба
Не погасили не погасили
Кожен

Поруч з темінню став на порозі —
І світла пучок веде мене в хату,
Наозирці торкаючись брів мого серця
Кострубатими гасовими спалахами.
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл

Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!

Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди

…Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім днів з його кожу по пояс здирали,
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад положили…

Історична

Вдарили сурми в маєво листя зеленого,
Крила наметів лячно залопотіли,
Зорі летіли в очі молодо і черлено,
І сон оксамитив непрочумане тіло.

Багнетами хряснули карабіни холодні,

Помаранчева стигла палітра
Горизонту вина подає.
Запрягає музика три вітра,
Щоб процокати в серце твоє.

Вибухають сонати високо
В епіцентрі твоєї журби,
І сімфонії чорні

Хата у серці світитися мусить,
Погідною бути при всякій погоді.
Стоять Парфенони солом’яно-русі,
Синькою вмиті, джерельноводі.

Мами мої чисті в мелодіях кропу,
В мелодіях

Десь батожать зорям пальці білі,
Чашник в чару совість налива,
Десь регоче ридма на весіллі
П’яна перелесниця вдова.
Так дошкульно, вигідно регоче,
Рвуть долівку хижі

Яйце розіб’є, білком помаже,
На дерев’яну лопату — та в піч,
І тріскотітиме іскрами сажа —
Мініатюрна зоряна ніч.

На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на

Прекрасне місто і нещасне:
Кам’янець — у серпні камінець…
Чи живло ти духу незагасне,
А чи духу нашого кінець?

Бавлю серцем всі твої твердині.
Впізнаю тебе й не

Монтень чи Свіфт хто відав про час
Про те життя в якому прожив
А хто із горопашних нас
Над сьогоденням не ворожив

Знаємо наче так а потім наче отак
А час вивертається новим

Вони дуже старі. Їхнє сонце не з нашої ери.
Його зморшки поткали стонадцять полків павуків.
І згорають на попіл Танасини, Горпини, Ликери –
Чорні птиці нудьги у скажених мартенах

Варіація на тему “Скорбота” (1940)

Був собі тато, була собі мама,
було собі я.
Тато сиділи собі на ослоні.
Тато робили мені вітряка,
А мама кашу мені варила,
А

Ніч западається. Крикне криком ранок.
І сонце вдарить сонцем навсбіч.
На лижах вирвусь я за полустанок,
Де горло річки булькотить, мов ніч.

Така ж вона сутужна пару котить,

Ю. Щербаку

Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт…
А протони і нейтрони теж в своїй орбіті?
“Еврика!” — кричали вже з десяток літ
Френсіс Крик і Джеймс Уотсон — два

Вступ до документальної драми “Гора”

Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи. Ще нагадайте

Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.

Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги

Кругом будується біда —
Три зверху поверхи й під сподом.
Коли біда не є народом,
Народ на неї загляда?!

Так тяжко, аж нема що їсти, —
Везуть цемент і пруть дошки,
А