Ірина Жиленко

Повний гороху кошіль. Мак зі стіни звиса.
Осінь, ласкаво прошу в хату мою і в сад.
Викопано картоплю, моркву і буряки.
Пахнуть до мене кропом в погребі огірки.
Всього мені доволі.

Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями

Мій літній поїзд зупинився знову
перед цією айстрою смутною.
І я зійшла в її казкову тінь.
“У нас дощі!” – буденно повідомив
мій чоловік. А я зітхнула: “Вдома…”
І привітала

Була я пташкою – і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною
Я стала квіткою – і ти мене зірвав.
Та й досі пахне дім у нас весною.
Я стала яблуком.
Зостався по літах лиш

Дощ ішов, ріденький і смутний.
Гірко пахли квіти в палісаді.
Ні журби, ні злості, ні війни.
А містечко. Скрипочка. І радість.
Пахли дині. Вітер позіхав.
Плакав п’яний. А ніхто

Копали картоплю. І відра хмеліли од дзвону.
Варили із кропом борщі, золоті і червоні.
Палили городи. І вчора, і завтра, й сьогодні,
З усім були згодні. Із кожним творінням господнім;

Сіріє в дзеркалі обличчя.
Сплива донизу день за днем.
Людинонько, благенька свічко,
не захлинись своїм вогнем.
Не обпечись вечірнім смутком
сорокарічного лиця,
коли у горлі

Синок біжить в червоній сорочині
на захід сонця, у рожеве поле.
А я в ярку надибала ліщину
і оббираю. Поле прохололо.
І пахне житом, рідно, старожитньо,
і в запах той

Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги

Я вся – суцільне серце. Тілом – світ.
А серцеві ж потрібно битись, жінко.
Я б’юсь, аж теплий лікоть у крові
і синяки скипають на колінках.

Так недоладно, друже, й недоречно

Так смолоскипно виграйнуло сонце
Тривожним гроном форм і кольорів,
І зачаровано між травами побрів
Маленький сад,
пашіючи долоньками.
Освітлений, наляканий до тиші
Оцим

У сутінках душі моїй тривожно.
Між цих смутних задимлених пожеж,
між цих туманів розминуться можна
з життям своїм і заблукать в чуже.

У сутінках виходять з себе речі
і

Стояла тиха осінь на землі…
А я живу.
В тінях і плямах сонячних…
Прикривши віями очей хмільнистий крик,
Я бачу буйножовті вальси соняхів
Крізь голубу опущеність повік.
І в

Спадав той день фіалками у сніг,
Ходила туга, ніжна і красива.
І сніжну косу, і льодинки ніг
Вже кутав захід у вишневу гриву.
Ходила туга, жалібно ридала,
Ламала руки, як

Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.
Горять у сонці оси. Червоні