Ірина Жиленко

Жила сосна, росла сосна.
Турбот не відала вона.
Над нею, срібні і легкі,
горіли радісно зірки.

Зіркам позаздрила сосна,
і сумно мовила вона:
— Отак би жить! І так

Сніжок, за вікнами світа.
Зарум’яніла шибка.
В акваріумі золота
розпозіхалась рибка.

І знову стало все як слід,
мій друже, так, як треба!
Скінчивши свій нічний політ,

Коли чорнюща ніч настала,
коли й Сова вже задрімала,
згасивши електричний зір —
мишва нечутно вийшла з нір
і оточила Капітана.
А Кіт промуркотів з дивана:
— Яке це

Була в мишви одним-єдина манія:
все звоювать і всіх узять в полон,
щоб в цілім світі — тільки Мишіанія,
а інших щоб народів не було.

Забули мишеняток своїх бавити,
забули

Ать-два! Ать-два!
Будь розумна, о мишва!
Треба вкрадьки, треба нишком,
хитрувати треба, мишки.

Мишіан, наш полководець,
вчив хвостатий свій народець:
— Нападайте, коли

Капітане, добрі вісті,
розчудесні просто.
Славне Кубикове Місто
просить вас у гості.

А живуть там симпатичні
кубикові люди,
хоч голівки в них кубічні,
та зате

Я вся – суцільне серце. Тілом – світ.
А серцеві ж потрібно битись, жінко.
Я б’юсь, аж теплий лікоть у крові
і синяки скипають на колінках.

Так недоладно, друже, й недоречно

Синок біжить в червоній сорочині
на захід сонця, у рожеве поле.
А я в ярку надибала ліщину
і оббираю. Поле прохололо.
І пахне житом, рідно, старожитньо,
і в запах той

Розступайтесь, береги,
дикі хащі і сніги,
всі Америки, Гренландії,
всі Ісландії й Зеландії,
острови й архіпелаги,
люди, звірі і комахи,
тундри, скелі і пустелі,
і

В Буфетії, у Кришталевовазії,
де височіє Коровай-гора,
за озером Дитячої Фантазії
стоїть преславне місто Тортоград.

У тій країні мир і добрий лад.
Там владарює мудрий

Хлопчик склеїв крихітний кораблик.
Вирізав з паперу Капітана.
Прошептав тихенько: — Крібле-крабле..
Ну, а потім — зразу ніч настала.

І заснули всі на світі діти,
і дерева, й

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

Павучок – рудий бочок
мив надвечір ніжки.
Був він добрий павучок,
та дурненький трішки.
Мив він ніжки, вимивав,
їх ретельно рахував.
Перша, друга — при мені,
ось і

Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в

Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги

Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями

Хрипить динамік на базарній площі.
Над ним іде приский циганський дощик.
І ні душі. Лиш кури, мухи, кінь.
Клавіатура сонної ріки.
Зелений вулик. І червоний вулик.
І весело тут

Ця мить — уже моя. Ніхто й ніколи
не відбере у мене цеї миті.
Над садом білим пурпурове коло
жахтить і ллється крізь багряне віття.

Не буде місця іншого ніде,
не буде часу

Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І

В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо – будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів’ята.

Після дощу багряніють черешні.
Рак з-під