Ірина Жиленко

Так смолоскипно виграйнуло сонце
Тривожним гроном форм і кольорів,
І зачаровано між травами побрів
Маленький сад,
пашіючи долоньками.
Освітлений, наляканий до тиші
Оцим

Була я пташкою – і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною
Я стала квіткою – і ти мене зірвав.
Та й досі пахне дім у нас весною.
Я стала яблуком.
Зостався по літах лиш

Коли чорнюща ніч настала,
коли й Сова вже задрімала,
згасивши електричний зір —
мишва нечутно вийшла з нір
і оточила Капітана.
А Кіт промуркотів з дивана:
— Яке це

Була в мишви одним-єдина манія:
все звоювать і всіх узять в полон,
щоб в цілім світі — тільки Мишіанія,
а інших щоб народів не було.

Забули мишеняток своїх бавити,
забули

Ать-два! Ать-два!
Будь розумна, о мишва!
Треба вкрадьки, треба нишком,
хитрувати треба, мишки.

Мишіан, наш полководець,
вчив хвостатий свій народець:
— Нападайте, коли

Капітане, добрі вісті,
розчудесні просто.
Славне Кубикове Місто
просить вас у гості.

А живуть там симпатичні
кубикові люди,
хоч голівки в них кубічні,
та зате

От так місто!
Ну і місто!
За сто тисяч літ не з’їсти.
І якщо ти з’їв будинок,
чи крамницю, чи готель —
не хвилюйся: дивом дивним
з-під землі новий зросте.
Там будинки

Бабусин нічник, Мармурова Сова,
шепнула фаянсовій скриньці:
Пу-гу! Капітан — неможливий дивак!
Ви згодні зі мною, сестрице? —
А скринька закрилась. Крутнула ключем.
Змовчала

Я вся – суцільне серце. Тілом – світ.
А серцеві ж потрібно битись, жінко.
Я б’юсь, аж теплий лікоть у крові
і синяки скипають на колінках.

Так недоладно, друже, й недоречно

Мій літній поїзд зупинився знову
перед цією айстрою смутною.
І я зійшла в її казкову тінь.
“У нас дощі!” – буденно повідомив
мій чоловік. А я зітхнула: “Вдома…”
І привітала

Хлопчик склеїв крихітний кораблик.
Вирізав з паперу Капітана.
Прошептав тихенько: — Крібле-крабле..
Ну, а потім — зразу ніч настала.

І заснули всі на світі діти,
і дерева, й

Вночі усе не так.
Вночі, коли ти спиш,
літає в небі рак,
балакають стовпи.

Вночі танцює польку
із брамою паркан
і квітнуть парасольки
на сніжних

Павучок – рудий бочок
мив надвечір ніжки.
Був він добрий павучок,
та дурненький трішки.
Мив він ніжки, вимивав,
їх ретельно рахував.
Перша, друга — при мені,
ось і

Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в

Це був час, коли сніг колискову співав ліхтарям.
Це був час привітань, подарунків і телеграм.
Це був час, коли спали ведмеді у сніжних заметах
і казки бубоніли опівночі гноми в

Хай запам’ятає кожен —
люди, птаство і звірята:
в новорічну ніч не можна
ні сваритись, ні кусатись.

В ніч таку по тротуарах
ходять чемні ягуари,
некусючі, симпатичні,

Прокинутися з повним домом щастя!
Відкрить вікно в туманний березняк.
А мокрий вітер б’ється круг зап’ястя,
як спіймане промерзле пташеня.
Це вже весна. І протяги

Одягаю вечір на чоло
Голубим гранчастим лазуритом,
І cміюсь, і легко йду селом
В матіолове, пахуче жито.
Де ж воно, моє сумне вікно?
Вже стомилась кликать і чекать,
Тінями

Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.
І

В затінку чуда, в світлі надії
так і живемо. Веснам радієм.
Рано встаємо – будні чи свята.
В сінях у нас завелись ластів’ята.

Після дощу багряніють черешні.
Рак з-під