Ігор Калинець

Танець жаги витинала троїста всоте,
в духмяні ложа манила лукава гречка.
Медом кохання гусли очі, як соти,
і пазух шукали парубки негречно.

Екстазу люльку розкурював бог

Раптом та ніч, уповання довгого трунок,
задихаюсь і рвусь, як натягнений смик
В павутинні панчіх ноги твої, як струни,
в білім футлярі скрипка, яка не спить.

Спраглі ми вперше

Був собі хлопчик —
Наколінігопчик,
на коліні — на коні —
ма-ми-нім.
Був у нього братик —
Нароверігнатик.
Сам жене, сам жене —
а мене?
Була у нього бабуся

Архітектура

Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з

Сплю глибоко-глибоко.
А ще глибше —
мати моя підземна.

Я їй про зорі розповідаю,
а вона — про коріння дуба.

Я їй про хмаринку,
а вона студеним молоком
мене

Заслухалась зірка
цвіркуна,
вихилилась через віконце —
хотіла ружечку кинути
та й сама впала.
Підібрав її лопух,
думав, що світлячок.
Сидить зірка на листкові,
до

Поза ворота
яре золото,
ярії роси,
сонечко босе
колесом, колесом
як гагілочка.

***
Червінцю, червінцю,
мені по вінця.
Я на купала
у воду впало,
а у

Піє півень-ліс
дуже осінню пісню.
І гребінець у нього
палахкотить червоно.
І руде пір’я летить —
за вітром стелиться.
Гарний у тебе голос,
півнику,
а яким іще

довший час
я не показувався їй на вічі

захований за віями
як за густим частоколом

всі десять її пісеньок
навчився не мавши слуху

коли вона тулила крило
до

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно

Ото круглий рік, як день, довідуємося, Микольцю,
чи переставилася душечка (царство небесне),
бо лише ми одні на цілу околицю
кожному двигаєм хрест попереду процесій.

Такий талан

Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,
ще досі у вухах той вітер свище.
А коли це було? За Чорного Петруся,
що на міській поливальниці нісся,
як фараон на колісниці.

А

Устав туман удосвіта,
запряг сиві воли —
та й почумакував у Крим
по сіль.
У степу
наздогнало сонце,
хоч би якась балочка —
сховатися ніде.
Пропав туман
і сиві

Були собі в парі
у чорній хмарі
грім і мара.
Мара тільки хмуриться,
а грім
кулаком погрюкує.
Бідні їхні діточки
понасуплювалися.
Викотився грім
із хмари,

Випив суховій
увесь нектар із квітки.
Заглянула бджілка в гості
нічим почастуватися.
А в пана дощу
ворота дощаті.
— Пане дощ, пане дощ,
вийдіть-но з хати.
— Нема

То не хмара,
а дірява парасоля:
сама змокла,
ще й мене
до нитки намочила.
Бачив я, бачив,
як несе вона
на плечах
малі хмарята.
А від них —
маленькі

Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,
і дивною мозаїкою з бурозелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе

У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,
кланяється дрантивою головою могилам.
Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,
срібною павутиною віри затрималася?

Вдячні громадяни

Самітний чоловіче, доки торбу самітництва
двигатимеш по ходорівських закамарках,
доки вибиватимеш костуром на цимбалах штахетів
тужливу пісеньку про вареники?

Доки стругатимеш,

У румовищах поміж череп’ям дзбанків,
мечами і пряслами, що знаходимо щоденно,
напіткали невідомої діви останки
з начільником — золотою діадемою.

Мовчить про її наймення віко