Ігор Калинець

Тоді сосни ще сонні в туман запали,
тоді на пів дня півні вчинили гармидер.
Сонце неба допало, коли вже павич,
як впав, об’явився поміж курми.

Тоді щось хтозна що на причілкові

коли вона спала
я вибудував для неї терем
приносив їй страви
коли вона спала

звикла до несподіванок
як до сходу сонця

вірила в чари крила

вже на другий

Ганяв я на тротуарах срібні кола дитинства,
ще досі у вухах той вітер свище.
А коли це було? За Чорного Петруся,
що на міській поливальниці нісся,
як фараон на колісниці.

А

Засіли солом’яні оселі на Золотому Тоці,
як кури, порпаються у купі рапуття.
Спите, тереми і храми, у землі на сотому боці,
а що за життя ви промовили путнє?

Хто його знає, чи

До маленької Звенислави прийшла коляда
із звіздарем і торбою, що все помістить.
Мучить Звенислава бабусю: дай і дай
з ялинки ночі медівник місяця!

Покотилися зайчики — обкачані

Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.

Стоїмо як ідоли чорної

Лежить хлопчик у кошарі,
несім хлопчикові дари:
по зіроньці, по зіроньці
і по ясному місяцю.

Зчудувалась чиста Діва —
над дитятком плаче з дива,
і зіронька, і

Сумно на тебе дивитися, кринице,
пільна кринице з прогнилим цямринням,
оточила ти себе свитою кропиви ницої,
ще й хизуєшся мереживом жабуриння.

А була ти, небого, богинею у

Архітектура

Чуже проколювало небо готикою,
хмурився химерами модерн,
рябіла східня екзотика,
щоб я помер.
Але я ріс вежею Успення,
видирався з

Дві казки про тебе недавно я вигадав:
казку про ніч і казку про перстень.
Купальської ночі за жеврієм вигону
спорснули з рук мені непещені перса.

А друга казка хіба

У тому селі дзвіниця, як вежа у Пізі,
кланяється дрантивою головою могилам.
Яким дивом стоїть вона, чи не ниткою бабиліта,
срібною павутиною віри затрималася?

Вдячні громадяни

Лишімо душам відчайдушників — мужів
на підвідконні миску молока та меду.
Самі позбудьмось бутночсті й молитву прокажім
за сутність будня, альфу і омегу.

Плекаймо плідно кіз,

З димом Десятинну і десяток інших —
хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька!
Зализує звали язиком зеленим місяць —
цей язичного апокаліпсису рахманний свідок.

Осиротіли

Виводить мама дивним писачком,
по білому яйці воскові взори.
Мандрує писанка по мисочках,
із цибулиним золотим узваром,
з настоями на травах і корі,
на веснянім і на осіннім

Читаю Апостола горобцям при дорозі.
За німб мені тільки куряви мерва.
Позбігалися будяки до храму Божого
та й гатять головами у трухляві двері.

Втікає світ із-під ніг, гей,

Я сьогодні новонароджений,
я відцурався брезклого віку.
Починаю в яслах із козами
румигаги кометні віники,
смакувати молошне літепло
незайманопервісної цноти.
Очищений від

Надягла веселка
стрічок-стрічок,
як у свято.

Взяла коромисло
і пішла до річки.

Дорогою перестрів її
князенко соняшник
із золотим черевичком
у

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахеш ти, як

Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям,
і дивною мозаїкою з бурозелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе

Тріщали предвічні зруби,
летіли ґонти, як пір’я:
руйнували дерев’яне чудо
людської праці та віри.
І, вписані в лагідні гори,
востаннє хиталися бані,
вмирали ясно і