Григорій Сковорода

Бачачи життя осього горе,
Що кипить, немов Червоне море,
Вихором напасті, туги, бід,
Я розслабнув, і жахнувсь, і зблід.
Горе сущим у нім!
Припинив я, бідний, біг свій скоро

Все минає, але любов після всього остається.
Все минає, але не бог і не любов.
Все є вода — навіщо на води надіятись друзі?
Все є вода, але буде дружня пристань.
На цьому камені

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав’язливих дум:
Лише одне непокоїть

Підіймись на небеса — у версальський хоч би сад,
Одягни одежу злотну,
Шапку царськую добротну,
Як у серці нуда, буде скрізь тобі біда.
Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий

Щука, натрапивши на солодку поживу, жадібно її проковтнула. Та раптом відчула заховану у ласощах удку, що застрягла у її нутрощах. Рак се здаля примітив і на ранок, побачивши Щуку,

Лев спить горілиць*, а сплячий вельми схожий на мертвого. Юрба всіляких Мавп, вважаючи його за мертвого, наблизилась до нього і почала стрибати та лаятись, забувши страх і повагу до царя свого. А

У Тітира, пастуха, жили Левкон та Фірідам, два пси, у великій дружбі. Вони прославились і серед диких, і серед домашніх звірів. Вовк, від заздрості на їхню славу, вишукав хвилю і став набиватися

Круг годовий довершився і знов розпочався. Сьогодні
Маємо першу добу, року нового почин,
Доля судила тобі, обдарований хлопче Василю,
В цей народитися день. Добра то провість тобі.

Гей ти, пташко жовтобоко,
Не клади гнізда високо,
А клади лиш на лужку,
На зеленім моріжку.
Яструб ген над головою
Висить, хоче ухопить,
Вашою живе він кров’ю,
Глянь

Гей ти, нудьго проклята! Ся докучлива печаль
Гризе мене затята, як міль плаття чи ржа сталь.
Гей ти, скуко, гей ти, муко, люта муко!
Де не буду, я з тобою завжди всякий час,
Ми —

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото.
Проти свободи воно — лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без

Сорока Орлові казала:

— Скажи мені, чи тобі не набридло невпинно вихором шугати у безкраїх небесних просторах — то вгору, то вниз, наче по гвинтових сходах?..

— Я б нізащо на землю не

Високої якості Смарагд, що жив у славі при королівському дворі, пише своєму приятелеві Діамантію таке:

«Люб’язний друже!
Шкодую, що ти не дбаєш за свою честь і живеш схований у попелі.

Коли висохло озеро, жаби пострибали шукати собі нове житло. Нарешті усі загукали:

— Ох, яке величезне озеро! Буде воно нам довічним житлом!

І стрибнули разом у нього.

— А я, —

У час, коли весною Змія скинула линовище, її побачив Буфон.

— Боже, пані, — гукнув здивовано, — відмолоділи! Що за причина? Розкажіть…

— Я вам залюбки дам пораду, — відповіла Змія. —

Осінь нам приходить, а весна пройшла,
Кози діти родять, як весна прийшла.
Ледве літо запалало, а козля вже цапом стало,
Цап бородатий!
Гей, забудемо печалі! Вік утіхи дасть нам

Дізнайся, що називаю щасливим життям.
Все облиш і зверни туди своє серце.
Всім серцем дотримуйся такого правила: слідкуй за божими словами:
О сину мій! Віддай мені своє серце!

Боже, встань, чому заснув,
Чом про нас зовсім забув?
Шлях злодіїв — наче цвіт,
їм не криють злидні світ,
Ми ж тобі свічища ставим,
Кожнодень молебні правим, –
І усіх ти

Ти питаєш: якщо щастя життя в кожному з нас,
То чому досягає його так мало людей?
О, це тому, що їм важко керувати душею,
І тому що не навчилися приборкувати пориви.
Звивистими

— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе життєвих соків?

— Це так, — відповіла Голова, — але ж у нагороду тобі моє око як світло, а я допомагаю