Григорій Сковорода

Людина

Сестрице люба, чи інакше звешся ти?
Ти мати стрункості, а також доброти,
Скажи своє ім’я, скажи мені сама,
Бо хто без тебе думку

Гей, поля, поля зелені,
Зелом-квітом оздоблені!
Гей, долини, і балки,
І могили, й пагорки!

Гей ви, вод потоки чисті!
Береги річок трависті!
Гей же, кучері які у дібров

То яка ж та слава нині?
Глянь на бучу в сій годині!
Ізраїле! Гідри —звіра,
Чи велика в тобі міра,
Треба зрозуміти.
Булава і скіпетр сяє,
Рано вставши,— слава злая,

Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає.
Нудьга пропливла. Цілий світ любо сяє.
І весело серцю на сю чисту погоду,
Коли світу злого стиха лютий подув.
Звабливий наш світ, та для

Бачачи життя осього горе,
Що кипить, немов Червоне море,
Вихором напасті, туги, бід,
Я розслабнув, і жахнувсь, і зблід.
Горе сущим у нім!
Припинив я, бідний, біг свій скоро

Гей ти, пташко жовтобоко,
Не клади гнізда високо,
А клади лиш на лужку,
На зеленім моріжку.
Яструб ген над головою
Висить, хоче ухопить,
Вашою живе він кров’ю,
Глянь

Гей ти, нудьго проклята! Ся докучлива печаль
Гризе мене затята, як міль плаття чи ржа сталь.
Гей ти, скуко, гей ти, муко, люта муко!
Де не буду, я з тобою завжди всякий час,
Ми —

Щастя, а де ти живеш? Горлиці, скажіте!
Вівці у полі пасеш? Голуби, звістіте!
О щастя — наш ясний світ, О щастя — наш красний цвіт!
Ти мати і дім, появися, покажися!
Щастя, а де

Розпошир удаль зір свій, як і розуму коло,
Про кінець, що вже близько, згадай,
Визначай свою ціль, озирнися навколо,
Спостерігши бажань власних край, –
На яких же речах ти будинок

Ми тебе зовсім марнуєм,
О щасливий час життя!
Мов тягар на спині чуєм,
А згадай про вороття.
Наче прожитий час та й поверне назад.
Наче річки до своїх та й повернуть струмків,

О спокою наш коханий! Де тебе знайти в наш час?
Ти усім нам прежаданий, врізнобіч розкинув нас.
За тобою ген вітрила розгорнули кораблі,
Щоб могли тебе ті крила на чужій знайти землі.

Їдеш, хочеш нас лишити?
Їдь веселий, цілий, ситий,
Хай тобі вітри погідні
Будуть у путі як рідні,
У щасливу путь хай шляхи ведуть!
Мандрівні хай зникнуть страхи,
Спіте,

Підіймись на небеса — у версальський хоч би сад,
Одягни одежу злотну,
Шапку царськую добротну,
Як у серці нуда, буде скрізь тобі біда.
Проживи хоч триста літ, проживи хоч цілий

Осінь нам приходить, а весна пройшла,
Кози діти родять, як весна прийшла.
Ледве літо запалало, а козля вже цапом стало,
Цап бородатий!
Гей, забудемо печалі! Вік утіхи дасть нам

В город не піду багатий — на полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.
О діброво! О зелена! Моя матінко свята!
Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.

Хай я у світі пес — лише б маєтний був.
Совість не в моді вже, золота б лише набув.
Як нажив, хто спита? Тільки б жирний був гріш.
Це багатий всім брат, він усім наймиліш.
Що у

Все лице морщиш, журний завсігди ти,
Чи можна ще тут про життя говорити?
Живе лиш по правді веселий з виду,
Хто має світло, а темряви — й сліду.
Того ж, хто сумує, без просвітку

Ось вона, молодість року! Природи лице оновилось;
Радо підняв хлібороб звичної праці тягар.
Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській,
Саду пильнує свого, ниви свої

Скажи, яке для мужа мудре діло! –
Май світло в розумі й здорове тіло.

* * *

Музам колись дев’ятьом на шляху з’явилась Венера;
З нею — її Купідон; слово зухвале — в устах: