Джордж Байрон

Якщо Леандр і справді вплав
(Цей міф затямили дівчата)
Твій, Геллеспонте, вир долав,
Аби кохану зустрічати;

Якщо вночі зимою плив
Він морем до своєї Геро, —
Хай вал

Сини Еллади, час!
Вставайте, рвіть кайдани.
Зве давня слава нас
І предки, гідні шани!

Хор:
Священну знявши зброю,
Вперед, сини, до бою,
За нами хай рікою

Як дешево хлопці за морем собі
Кров’ю добилися волі і права, —
Так ми не дамось ганьбі:
Воля чи смерть в боротьбі!
Геть королів! Тільки Луддові слава!

Коли натчемо полотна

Ассірієць упав, наче вовк до кошар,
Пломенів на полках злота й пурпуру жар.
Списів сяйво було, наче зорі рясні,
Що на водах тремтять в Галілеї ясній.

Ніби листя в гаю, коли літо

1
О сестро, люба сестро! Між словами
Мені над це, єдине, не знайти.
Коли моря і гори поміж нами,
Будь, як колись, до мене ніжна ти, —
Страждаючи безмірно, до нестями,
Я

Були вони друзі від юних днів,
Та дружбу зміїний язик отруїв,
І вірність на небі лиш можна зустріти,
І юність — марнота, й життя — лиш тягар,
І кривду від тих, кого любиш, терпіти

Те скорбне розстання
На довгі літа,
Останні зітхання
І холодність та,
Безслізна розлука,
Цілунки сумні
Сьогоднішню муку
Віщали мені.

Ті роси до світу,—
Ті

Як прийде час на зов батьків мені
Селитися в чертоги неземні,
Здійматись вихром в обшири незнані,
Чи схилом гір спускатися в тумані, —
Різьблених урн хай не зустріне тінь —

Рядки, звернені до преподобного Дж. Т. Бічера у відповідь на його пораду авторові стояти ближче до громади

Любий Бічере, ви дали мудру пораду,
Мовляв, треба із світом

Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.

Хай кпить із мене всяк пліткар,
І ганить дружбу безнастанно,
А я

Рядки, написані під старим берестом на цвинтарі в Гарроу

Мій бересте! Ти хилиш віти стиха
Під леготом, що ним тут небо диха;
Я сам-один тепер в тіні твоїй,
Де гомонів

І
Двоїсте в нас життя: є царство сну,
Межа між тим, що хибно називають
Життям і смертю. В сну є власний світ,
Безмежний обшир дійсності хисткої.
У розвитку своєму дишуть сни,

Безсонних сонце! Зіронько сумна,
Чий слізний блиск із пітьми долина,
Не здужавши нічної темноти,
Як схожа на колишнє щастя ти!

Так і минуле, втрачене давно,
Блищить, та нас

Не сягнуть твоєї вроди
Діві ні одній.
Ніби музика, над води
Лине голос твій.
На ті звуки ніжні, милі
Океан стиха в безсиллі,
Опадають сонні хвилі,
Спить і

Кінець! То був лиш сон. І враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
І душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби ж —

Фрагмент, написаний невдовзі по одруженню міс Чаворт

Горби Анслейські, голі та похмурі,
Де мрійним я блукав хлоп’ям!
Як, виючи, лихі північні бурі
Метаються сьогодні

Ріко! Ти линеш повз прадавні мури,
Де мила мешкає, і в краї тім,
На води, може, дивлячись похмурі,
Мене згада на березі крутім.

Будь серця мого дзеркалом, щоб їй я
У нім

Безхмарна ніч. Під місяцем німим
Біліє Акціум. Йому й не сниться,
Що тут був кинутий славетний Рим
Колись до ніг єгипетській цариці.

Вода —труна лазурна: до сих пір
Сплять

Над Піндом пітьма, хвищі шал,
Стримлять шпилі похмурі.
І гнівно хмари мчать учвал,
І дишуть мстою бурі.

Ще й провідник із ляку зник,
Лиш блискавиці спалах
То з пітьми

Я бачив сон — не все там сном було.
Погасло сонце ясне: темні зорі
Без променя і без шляху блукали
У безмірі, і крижана земля
У темряві наосліп кружеляла.
І наставала ранішня