Довгі

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей,

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок,

Це було давно, і вже неправда.
Київ був маленьким, як село.
Ми раділи першим космонавтам.
Наше місто пахло і цвіло.

Біля цирку я тебе чекала.
Через півгодини ти

Знову залишаю
мій маленький острів.
Знову вирушаю
у космічний простір.
Корабель – на старті.
Двигуни – в роботі.
Капітан – на варті.
Всі пілоти – в поті!

Десять,

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґріми, ста́ріють віки
і йдуть за

Старенький автобус. Старенький водій.
Ми, кожен – учасник чорнобильських дій –
старі пасажири, прапільґовики,
усі безкоштовні. Як ті павуки,
собі наповзли, повсідалися вряд –
і

Після довгої праці нема заробітку.
Таргани перемерли від голоду в кухні.
Тільки літра вина в кришталевому кухлі,
у який хтось поставив розтріпану квітку.

Є кохана, в якої нема

Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра

“Куплю – продам.”
“Куплю – продам!”
“Куплю – продам!!!”
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні

А – Дух

Дух повіщає перейшовший,
що зараз Він у сфері цій;
хай шлях до Тебе якнайдовший –
Його перо в руці моїй.

Б – Створення

Арфістка схилилась на арфу
і тихо заснула,
хоча ще пружинило струни,
і золото грало,
а ніч біля моря
у рота води набирала
й по хвилі, по звуку, по крапці
весь світ

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіються й вірять
відстоя́ти цю

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І

Там, за вікном, живе Велика Ніч,
а я сховався тут і помираю.
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.
Мої думки – така маленька річ…

Я вже не знаю:

Був сніг – як день, а день – як сніг,
і я сховатися не зміг
ані від слів, ані від сліз твоїх.

Тоді я нагадав тобі
далекі гори голубі
і попросив не забувати

Промчалося кохання. Почався горизонт.
Є поворот наліво й направо поворот.
А мерс летить у прірву, кудись на дно землі.
Душа – на крилах вітру. А в небі – журавлі.

Приспів

Ти малював любов уві сні.
Ти цілував у вуста ясні.
Випий мої сльози – і лети.
Вітер – мій художник, а не ти.

Там, уві сні, коханим ти став мені.

Ти, мов огнем, мене

Мрія знову несе –
між мелодій і слів.
Ні про що і про все
ти мені розповів.

Між мелодій і слів –
всюди наша любов!
Розказав – загубив,
промовчавши –

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а