Довгі

Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.

Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби

І
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери:
жовто-білі величні лілії,
ледь помітні прозорі пера,
тихі води,
трави лимонові,
і цупкі – цукрові тростини

Пережили і сто морозів,
пережили і сто віків –
на тій тринадацятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Чорти сиділи на хрестах,
мотаючи ногами час –
на їх покручених

1.
Тихий ранок.
Білий сад над морем.
А вода прозора – мов нема…
Мед із сіллю – небо.
Сонце морить…
І русалка… плаває… сама…

Вийду в море.
Дихання затрима…
В

Чи то старість душі, а чи, може, то старість світу?
Знівельоване слово не може простити собі первородний гріх.
Ми здатні згоріти сьогодні заради єдиної миті.
Та й це вже

Лірник не грає.
Лірник змінює струни,
Бо завтра приходить доля —
І змінює все нараз.
Стукнуло серце —
Цвіт осипався юний
З вишні красивої
В темну сльозу

Для цієї печалі в природі немає бронзи.
Напоїть мою смерть.
Я вам сам заплачу за гріх.
Ми біблійний народ: є у нас і пілати, й Іуди, й бонзи,
І мойсеї-распутіни в’яжуть клубки

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії…
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій

У чужих дзеркалах відбивається наше небо.
Той, кому трохи важче, співає думу.
Той, кому більше, ніж іншим треба,
Просить в Бога середину між болем і сумом.

Загубилось село у

Поети не вірять людству.
Людство поетам не вірить.
Життя наївне і люте.
Читатиму вірші травам і звірам.

Люди мов краплі дощу на асфальті…
Баба цілується з дідом.
Ох,

1.
Небесне царство для котів і вишень,
Ніяких зір і грішних солов’їв.
І скучно — як буває лиш Всевишньому,
Який загляне в очі білих псів.

Вони уже із Місяця нам виють
Про

1.
Ти ще не маєш волі?
На тобі, хлопче, на!
Хай обростає тілом
Шоста твоя струна.
Хай ми за все заплатим.
Хай не такі, як всі…
Нам тут дано багато.
Не чумаки ми.

Все сказано.
І музики катма.
Середина засмічена базаром.
Душа — гаман, блискучий, мов зима,
Що дихає на прапор перегаром.

Спокійно й сиво в рідному краю.
Як похоронки, з

Опалий лист лягає горілиць.
Корчма. Вино. Сумні круги по крові.
На пальцях вулиць тінь дають орли
І пам’ятників профілі сурові.

Фонтан колише білі копійки,
Як тіні зір. Такі

1.
Щасливий я, мов дерево з гніздом.
Скидає дух останні рештки плоті.
У венах тиша. І ніхто-ніхто
Іще не зупинивсь на ешафоті.

“І день і ніч горить горобина,
Щоби дощі не

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Пахне воском і хлібом зелена стара земля.
Жовтий цвіт в біле листя, як птахи торішні, капле.
Коні вірять у Бога, а люди у короля,
В повний Місяць, в який звжиріла козацька

Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.

Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і

Павлові Вольвачу

Коли переможені кращі жінки планети
І ти вже спокійний, мов скло під зимовим днем,
Нехай не напишуть про тебе товсті газети,
Бо люди похвалять — то

I
Я давно в цих краях. Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб макали в живий