До Святого Миколая

Стою один серед німих волів-биків
На давнім ревищі великої пустині,
Серед яливику, корів і бугаїв
Да їх різвих телят, надії України.

Стою і думаю: про що господь мені
Тут

Між людьми, як пташка, в’ється,
У людей і їсть, і п’є;
Ходить старець, просить, гнеться,
А у неї всюди є.

1891 рік

Я – цар і буду ще предовго царювати, –
Аж поки кращого над мене вродить мати.

Той області нові широкі осягне
І сяєвом своїм затуманить мене.

Блаженний відойду к создателю

У горах Пінда ніч насуплено буяє,
     Холодна ніч, сира… Як скиглять скрізь вітри!
Як хмари навкруги зубчаста роздирає!
     Не блискавки блищать, палають пожарі.

Нема

Ти сидиш навпроти, кучерява,
І з-під вій на мене — блись та блись.
У твоєму погляді лукавім
Хитрість і захоплення сплелись.

Та весела посмішка дівоча
Будить в серці не любов,

Горит восток. И утро мая,
Прохладной негой навевая,
На землю тихую глядит.
И распевают птичек хоры,
И зеленеют лес и горы,
И ручеек вдали журчит.
Цветы листочки

I
По один бік верби.
По другий старці.
Гнуться, гнуться, гнуться верби.
Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.
Блиск хмариних крил!
…Сповіває аналої

— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось
і постукав у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.

Зеленіло й

добрішало небо. А над усім містом величезний
рояль

Вот кем-то брошенная роза
Плывет, гонимая волной…
Скажи мне, роза, кем недобрым
Ты с ветки сорвана родной?..

Скажи, чью грудь ты украшала,
Куда плывешь ты за волной?
Ужель

Знов захмарилось високе,
І велике, і страшне…
Кволе, в світі одиноке
Знов запитує мене:

“Чи ти встоїш проти долі
В гордих старощах твоїх?
Чи – не буде вже ніколи
Днів

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву

Був ясний день, веселая година;
Раділи і садок, і поле, і долина;
Під лопухом у ямці Жук сидів
І сам собі тихесенько гудів,
Що день йому обрид, кругом усі товчуться,
Що дуже

I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він

Ішли у город дечого купити
Два чоловіка із селян —
Гордій та Севастян.
Гордій умів на світі жити,
Куток свій щиро поважав,
Далеко щастя не шукав, —
Шукають щастя

Предивний сон і звеселив
І налякав мене нежданно.
І досі ті чудні-чудні дива
Морочать серце несказанно.

Здається пречудовий сад.
Між деревами походжаю;
На мене дивляться

Сниться мені невідома Італія,
Сонце палаюче та кремені гір,
Платтям принадно охоплена талія
І на вустах — медозбір.
Сняться мені твої плечі оголені,
Ніжна покора натомлених

Поле чорніє. Проходять хмари,
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари…
Земле! як тепло нам із тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє.
Річка синіє, зітхає,

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з

Баба купувала горщики. Любощі молодих літ ще й тоді їй згадувалися.

— Почому сей гарненький?

— За того візьму хоч три шаги, — відповів Ганчар.

— А за того гидкого (онде він),

З домовини встає упириця,
Вовча паща на людськім єстві,
Гострі зуби і кігті, мов криця,
Очі — темні дірки в голові.

З домовини підводиться постать
Велетенська — плічми до