Дмитро Павличко

У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,
Є затишок один – зелений схов
Для крові, що палає, мов корона.

Ти там була, знадлива й безборонна,
І голову

Не бійся сивини моєї –
Вона тебе не забруднить –
Ця біла, наче цвіт лілеї,
Ця, наче небо, синя нить.

В ній голова моя зігріта,
Неначе в мареві гора.
Це подих не зими, а

Як би я знав, де ти живеш,
Дивився б крізь вікно знадвору,
Як ти виходиш із одеж,
І входиш в мрію снів прозору.

Я там стояв би цілу ніч,
Щоб знову бачити, як вранці
Злітає

Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорТ під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.

Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе

Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.

Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині

Між персами твоїми – жолобок,
Задолина життя і пропадання,
Туди, немов нитки в один клубок,
Збігаються мої думки й жадання.

Там погляд мій свої стежки снує,
Вникаючи крізь

Якби могла прийти до мене цеї миті
Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті
Приходила колись, весела, як струмок,
І вся вливалася в ріку моїх думок,
Просвітлюючи їх своєю чистотою

Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.

Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі

За нас, оспалих і німих,
За нас, навиклих до кормиг,
За нас, розсварених нікчем,
За нас, шматованих бичем,
За нас, повсталих із труни,
За нас, тремких, як біль струни,
За

Зніми мені легенькою рукою
Сніжинку із брови, а з серця – лід
Поважності, печалі, супокою,
Всього, що я надбав за стільки літ.

Ні, не знімай, бо в серці ворухнеться
Краси

Ніч осяяна цвітом яблуні,
Затуманена, мов роса.
Ми розкрилені і роз’ятрені
Піднімалися в небеса.

Понад зорями, понад водами
Пролетіли ми три світи.
А та яблуня за

Над нашим вітом і під нашим світом
Є ще світи великі і малі.
Туди ми долітаєм тільки світлом
І музикою темної хемлі.

Туди мене хтось ненастанно кличе,
Вистелює блакитом

На цій землі жили ми споконвік,
Лише обличчя змінювали трохи.
(Так змінює своє русло потік,
Але вода клекоче крізь епохи
Одна і та ж!) Одна і та ж душа
Вела мене то під

Твоя краса, як усміх сатани,
Що богові показує в пустелі
Майбутнього картини невеселі,
Печальний дим над струпами війни.

Але не відвертайся, а вжахни
Мій дух, що потемнів на

Наша любов
як літак
здатна нести
тягарі величезні
ніжно передані їй
на землі
тільки не здатна
дотик чужого крила
витерпіти в польоті
незаймана
незалежна

Я – зернятко, а ти – зоря осіння,
Навіки в полі поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сіяння в промені насіння.

Велиш ти кільчику в передвесіння
Пробити

Москва — тепер коричнево-червона,
І споконвік така вона, як є,
За голову Джохара півмільйона
Американських доларів дає!
Це новина! Це ринок! Добра плата!
І добра слава йде по

Ми вийдем з тобою на листя опале,
Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я

До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що

Заєць має двоє вух.
Як одним він рухає,
Другим слухає вітрець,
Що за полем дмухає.

Одним вухом чує спів
Миші під копицею,
Другим чує, як іде
Дядечко з