Дмитро Павличко

Ось я танцюю. Я танцюю.
Тебе я біля себе чую,
Твій подих, лагідний вогонь,
І дотик молодих долонь,
І сукні тихе доторкання,
Грудей незриме підглядання –
Прийми мене, не

Ми цілувались на морозі
У різдвяну блакитну ніч.
До сіна в польовому стозі
Ішла сарна з гірських узбіч.
Ішла високонога, чала,
Із карим поглядом сарна.
Та нас вона не

Я відчуваю над твоїм чолом
Прозорої матерії наявність,
Я знаю, то незримий ореол
Показує, що ти – осердя світла.

Ти – світлоносиця, а я – земля,
Заповнена темнотами й

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.

Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Наче безодня в тремтячій сльозі
Із всевидющого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану

В землі, мов клубень бараболі,
Росте моя снага крута,
А ти летиш в прозорій льолі,
Неначе птиця золота.

І стать моя стримить, мов колос,
Мов кукурудзяний шулюк,
Бо

На перших мітингах і вічах,
Коли вставали ми з могил,
Була ти в тлумах чоловічих
Без ореола і без крил.

Та я любив тебе зчорнілу,
Затиснуту в мужів юрбі,
І в мислях не

Ти зіграла двісті ролей,
Різних безліч героїнь,
Та найкраща ти без гриму,
Божественна – без одінь.

Тільки будучи нагою
Граєш ти себе сама.
Присягаю, що артистки
В

Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.

А вітер – молодик

Надходить золота хвилина,
Як шелестить в руках мені
Твоя одежа – шумелина
На вже достиглім качані.

Моя рука вже затремтіла,
Бо мріяла вона давно
Пучкам відкрити твого

Обніми мене руками,
Пригорни мене крильми,
Вкрий цілунками-листками,
У свій сон мене візьми.

Спи спокійно до світання,
Не тривожся, не будись,
Щоб тривало в сні кохання,

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,

Коли на кримському базарі
Тебе запродали в гарем,
Ти виплакала очі карі,
І в світ пішла з поводирем.

Воліла нипати сліпою
І жебрати біля церков,
Ніж мав би тішити тобою

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане

Я роздягнув тебе в уяві,
І вивів голу на поля…
Як діти, колоски тужаві
До тебе бігли віддаля.

Твоє чоло було безхмарне,
Як свічки лик при поклятьбі,
І вибігали з гаю

Ти пахнеш, наче конюшина біла,
Я ж підійшов до тебе, ніби кінь,
Губами доторкнувся твого тіла,
Де повно ніжних, тайних тремкотінь.

Тебе не бачив я, а тільки запах
Вдихнув з

Мені твоїх поцілунків
Вовік не буде доста,
Тож підпливай до мене,
Сирено злотохвоста.
Я маю трохи дивні,
Та все ж чудові клешні,
Вони тебе зігріють,
Як почуття

Ти виходила з моря гола,
Нікого ж не було надовкола,
Тільки явір стояв на скелі,
І дивився, немов Ботічеллі,
На лона твойого диво,
Що його ти сором’язливо
Закривала рукою…

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І

Я добре знаю, ти пішла б
На поклик мій,
Та я мовчу, бо я – твій раб,
Слуга німий.

Поклич мене сама, поклич,
Поклич сама,
Тоді візьму я в руки бич
Теж