Дмитро Павличко

В моїх повіках напівсонних
Застигло сонце молоде.
Як бджолами покритий сонях,
Воно так міниться й гуде.

Між сновидінням і явою,
В моїй сльозі стоїш і ти,
І над твоєю

Буває така розмова,
Що ув’язнює, наче кліть.
Темрява розумова,
Як бескид, міцна стоїть.

Буває таке мовчання
Несподіване і страшне,
Що тільки вибух ридання
Від смерті

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй

О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє

Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Заріс
Твій шлях і зник у безіменнім

Цей хліб, що світить на моїм столі,
Поборює мою печаль і втому.
Я сонця двигіт відчуваю в ньому,
Неначе пульс на власному чолі.

Безсмертя української землі,
Розкрилля вод,

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя

Я знаю, знаю, що не мови
Людей на світі поділили
На злих і добрих. О, якби-то
Свої окремі мови мали
Визискувачі, ошуканці,
Падлюки, боягузи, дурні,
Злодії, бюрократи,

Там, де Лючка круто в’ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських

Коли каштани в Києві цвітуть
І пахнуть медом голоси киянок,
Моя душа світлішає, мов ранок,
Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,
Побачена крізь

Люблю вночі на небеса дивитись,
Коли зірки, немов бджолиний рій,
Поблискують крильми, і повен мрій
Виходить місяць, як прадавній витязь.

Блакитом неба прагну оповитись,

Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це —

В тобі одній люблю я безліч
Жінок, дівчаток і бабусь.
Числа твоїх облич і масок
Я, наче космосу, боюсь.

Боюсь одкинути завісу
Над безміром твого єства.
Люблю я тайну

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.

Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх

Боже, яка ти в цілунку глибока,
Наче безодня в тремтячій сльозі
Із всевидющого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану

Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.

А вітер – молодик

Надходить золота хвилина,
Як шелестить в руках мені
Твоя одежа – шумелина
На вже достиглім качані.

Моя рука вже затремтіла,
Бо мріяла вона давно
Пучкам відкрити твого

Злітає сукня і сорочка,
Злітає ліфчик, як мотиль…
І сиплеться із колосочка
Зерно божественних зусиль.

Зерно таємного творіння,
Що з божої руки зросло,
Що в ньому сховане

Я роздягнув тебе в уяві,
І вивів голу на поля…
Як діти, колоски тужаві
До тебе бігли віддаля.

Твоє чоло було безхмарне,
Як свічки лик при поклятьбі,
І вибігали з гаю

Твої груди, наче свічі,
Палахтять.
Дві долоні чоловічі
Вже горять.
То горять мої долоні,
І на грудях, і на лоні –
Пальців сто – не п’ять!

Може, я золотою стану
І