Дмитро Фальківський

I
Я тільки про клаптик Полісся,
Про тиху задуму гаїв,
Про шуми осінні узлісся,
Про злидні в житті чабанів.
В минуле я думами лину,
І тоскно, і журно мені:
…Вже

В степу коса збиває роси,
А там — дівчата із серпами,
Забувши втому коло кросен,
У смерть іграють з колосками.
Серпи — чик-чик… і колос долі…
— Чи думав він, що буде

Голубіють ранки… Голубіють роси…
Голубіє осінь у саду…
Скоро коло брами инеї розкосі
На пожовкле листя упадуть.
І самотній вітер пролетить по селах
В пісні невеселій, у

Ех!.. І вдарило-ж кляте життя. —
Тільки струни у серці:
дзінь…
дзінь…
Хоч і хочеш мажором утять.
Дійсність чортова чорна, як тінь…
І акордить журлива струна:
Все

Ну, що-ж! Здоров єси, мій день похмурий,
Повитий буйним клекотом гудка…
Нехай на сонних стінах чорних мурів
Черкне тобі привіт чиясь рука, —
А я мовчу, бо знаю, що у місто

Прийшов і став на пожарище:
— Нема ні хати, ні хліва… —
І якось мимоволі нижче
Сама схилилась голова.

Це ж стільки років поту й крові!.
І враз — неначе й не було.
Один

Ой, шуми-ж, моя пісне, над шумами гаю,
Як шуміла в дитинстві колись,
Щоб акорди журливі з квітками розмаю
У вінок кучерявий сплелись.

Хай вітри загудуть у задумі

Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…
Що там тропики,
пишні пампаси? —
Загляніть-но у пущу до

По кордону крок за кроком…
Зір мій тоне в сірій млі.
Тільки місяць білобокий,
Я, рушниця й журавлі.

І під пісню журавлину,
Наче шелест осоки,
Ллються, ллються синім

Ах, день один… один лиш день
Серед борів своїх пожити…
О, скільки міг-би я створити
Легенд нових, нових пісень!..

Та знаю я, що вже ніколи
В своє Полісся не прийду,
Не

Рука стиска розпечену рушницю
І вздовж межі за стрілом сипле стріл:
Немало з нас ніколи не проспиться,
Немало з нас не встане із могил…

Пройшли одні… Встелили шлях снопами,

Та й піду-ж я за місто, в село, —
Там, де межі здіймаються круто.
Там, де вітер сухим помелом
Замітає шляхи позабуті.

Поклонюся я низько житам:
„Ви простіть мене, блудного

Стою на березі крутому
Над буйним ряботинням хвиль:
— Благословенна днів моїх утома
Благословен мій тихий біль.

Нехай у серці холод, бурі,
Вогонь вагань і самоти:
—

Є. Плужникові

Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали

І як зійде кривий молодик
На прибитій ногами стерні, —
Тільки серця сполоханий крик
Нагадає минуле мені…

Все пройшло, проминуло давно
Наче тінь, наче сон, наче мить, —

Срібна паморозь
над скронями
Заіскрилась…
зацвіла…

На чолі від бур, від холоду
Чорна-чорна борозна.
Це від горя, що замолоду
Довелось мені зазнать,

І тепер з

А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду…
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора…
І тихо:
— Дайте докурити.—
А ще за

Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий;
В одного: — Сину! — з-під кашкета.
В другого: — Батьку, одійди!..

Зійшлись і стали на хвилину,
Схрестили погляди на

І перше вдарили гармати,
І поклонивсь овес на мить,
А за вівсом, десь коло хати,
Прокльони, льон і смертне: — Жить!

І вдруге вдарили гармати,
І жито спіле ожило,
Це

На сажень викопали яму
І труп за трупом в землю — бах!
Одних угору головами,
Других — аби не на ногах…

І так за шаром шар — могила:
П’ятсот… Шістсот… усе одно:
Усіх