Дмитро Фальківський

Нас тільки сотня з батальйону.
А батальйон розбитий вкрай,
В останнім смертному розгоні
Пливе в чужий, ворожий край.
І трупи котяться поволі,
Нестійно лавами

Одна нога в стременах…
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена,
І голови нема.

А кінь стоїть і дремле:
— Куди ж його іти? —
До болю вгрузли в землю
Залізні

Є. Плужникові

Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали

Прийшов і став на пожарище:
— Нема ні хати, ні хліва… —
І якось мимоволі нижче
Сама схилилась голова.

Це ж стільки років поту й крові!.
І враз — неначе й не було.
Один

В кешені – літучка * 2300,
А в другій – рука обняла револьвер…
Хіба-ж не всерівно для нас, для чекістів,
Чи завтра вмирать — чи тепер?

_______________________

*