Борис Грінченко

Приходить час, приходить час, —
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць —
Хай кожен скаже навпростець!
І

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі

Холодно, сумно; під хмарами сірими
Небо сховалось усе;
Вітер гуляє полями змокрілими,
Негідь, тумани несе;
Мокрий туман той прослався над селами
І на деревах повис,
Скрізь

Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.

І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь

Народе мій! Зблукавшись у темноті,
Не бачачи, на знаючи шляхів,
Вбиваючи всю силу на роботі,
Що не дає й хвилини на спочив, —

Знемігшися, не хочеш ти спитати,
Куди іти, в

Співається на голос:
“Гей, не дивуйте, добрії люди”

Гей, ізгадайте, браття-вкраїнці,
Чим ми на світі бували,
Як волю нашу, волю народну,
Всі ми гуртом

Певна річ, що я люблю
Просто до загину
Рідну мову та пісні,
Матір-Україну.

Певна річ, — бажав би я
Рідної просвіти
І народові в добрі,
Не в убозтві жити.

Певна

Він українець — це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.

Колись він навіть — хоч давненько —
Щось написав чи переклав,
Але ж

Добра ніч натомленим усім!
Тихим сном спочинуть хай таким,
Щоб забути втому і турботу!
Хто свій піт щодня на праці лив,
Хто не мав ясних за нею днів, —
Хай вві сні забуде про

Пливуть по небу хмароньки
В далекії краї,
Летять із їми думоньки
Щочаснії мої —
Туди, де та криниченька
Холодная дзюрчить,
Над нею та зеленая
Вербиченька шумить;

Кохана єдина! Ми вкупі з тобою
Робили над ділом святим,
Ми вдвох однією журились журбою
І щастям раділи одним;

Зі мною укупі ти працю ділила,
І праця та (знаю це я!)

Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли, —
Навчись у їх, навчися і кохай!

Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі

Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
“Гей-гей, воли, не гайтеся орати!”
Далекий згук за вітром долинув.

Це там орач оре велику ниву
Серед твердих

В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.

О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти

І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.

І цілини великі скиби чорні
Лягли

Лежали скрізь замети сніговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надії
На кращих днів квітущих вороття.

Тоді весна крилом своїм махнула, –
І полилось і

Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро

В далекім, о браття кохані, од мене ви краї,
Та душу свою я із вашими щиро єднаю,
Одні в мене думи і муки однакові з вами,
То й серце болить моє з вашими вкупі серцями,
І тільки

Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.

Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени,

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене