Борис Грінченко

Приходить час, приходить час, —
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць —
Хай кожен скаже навпростець!
І

Я кохаю ті хмари похмурі,
Що під час велетенської бурі
Як озвуться, то слово їх — грім,
А ударять — перуном палким, —
І здригнеться земля серед бурі,
Як гуркоче розгніваний

Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини
співати гімн “Ще не вмерла Україна”.

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,

«Біга, як курка з яйцем»

«Куд-куд-кудак! куд-куд-кудак!
Яєчко я знесла гарненьке:
Нехай іде та дивиться усяк,
Яке воно у мене чепурненьке.
Куд-куд-кудак! сюди

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

Вона співа — і серця поривання
У згуки ті вона перелива,
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.

Вона співа — і очі молодії
Ясніш од зор засяли із-під вій…

Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.

Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени,

Добра ніч натомленим усім!
Тихим сном спочинуть хай таким,
Щоб забути втому і турботу!
Хто свій піт щодня на праці лив,
Хто не мав ясних за нею днів, —
Хай вві сні забуде про

Низько, низько похилилась
Наша рідна хата:
Не єдна любов до краю
Більше з братом брата;
Там, де кров лилась річками
За свою країну,
Там недбалість і байдужість
Бачимо

Зима навкруг… Давно вже час
Весні веселій розцвітати,
А все мороз ще давить нас
І не пуска з сумної хати.

Зима навкруг… І де давно
Вже пахнути повинні квіти,
Там сніг

Покинувши ліси свої,
Сорока в город полетіла.
Там по садках тинялася без діла,
Довгенько по гаях не бачено її…
Всі думали: пропала Білобока, —
Аж ось — сусіль!¹ —

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до

Ой бурлака молоденький
На чужу чужину
Вийшов слави залучати,
А ліг в домовину…

Він з надіями святими
Вийшов рано з дому,
І прослалась довга стежка
Йому,

Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає

Подивись: весна устала,
Сипле пишними квітками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лісами;
Подивись: в безкраїм небі
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнії груди

Скоріш! Скоріш! од сірого туману
Самі шматки зосталися — ще мить
І сонце ось, віта свою кохану
І всю її промінням золотить.
Горить! пала!.. Блискучою стягою
Старий Дніпро

Я ніч не спав,— заснуть не мав я сили,
І бачив я, як зорі весняні
В досвітній час і мерхли, і біліли,
І потім всі погасли в далині.
І як туман хвилястими клубками
І воду

Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами…
Вона прийшла,

Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в