Борис Грінченко

Холодно, сумно; під хмарами сірими
Небо сховалось усе;
Вітер гуляє полями змокрілими,
Негідь, тумани несе;
Мокрий туман той прослався над селами
І на деревах повис,
Скрізь

Кохана єдина! Ми вкупі з тобою
Робили над ділом святим,
Ми вдвох однією журились журбою
І щастям раділи одним;

Зі мною укупі ти працю ділила,
І праця та (знаю це я!)

Землякам, що збираються раз на рік на Шевченкові роковини
співати гімн “Ще не вмерла Україна”.

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,

«Біга, як курка з яйцем»

«Куд-куд-кудак! куд-куд-кудак!
Яєчко я знесла гарненьке:
Нехай іде та дивиться усяк,
Яке воно у мене чепурненьке.
Куд-куд-кудак! сюди

Народе мій! Зблукавшись у темноті,
Не бачачи, на знаючи шляхів,
Вбиваючи всю силу на роботі,
Що не дає й хвилини на спочив, —

Знемігшися, не хочеш ти спитати,
Куди іти, в

Співається на голос:
“Гей, не дивуйте, добрії люди”

Гей, ізгадайте, браття-вкраїнці,
Чим ми на світі бували,
Як волю нашу, волю народну,
Всі ми гуртом

Певна річ, що я люблю
Просто до загину
Рідну мову та пісні,
Матір-Україну.

Певна річ, — бажав би я
Рідної просвіти
І народові в добрі,
Не в убозтві жити.

Певна

Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде, —
А час не жде, а час не жде!..
А час

Подивись: весна устала,
Сипле пишними квітками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лісами;
Подивись: в безкраїм небі
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнії груди

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі

Зима навкруг… Давно вже час
Весні веселій розцвітати,
А все мороз ще давить нас
І не пуска з сумної хати.

Зима навкруг… І де давно
Вже пахнути повинні квіти,
Там сніг

Покинувши ліси свої,
Сорока в город полетіла.
Там по садках тинялася без діла,
Довгенько по гаях не бачено її…
Всі думали: пропала Білобока, —
Аж ось — сусіль!¹ —

Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
“Гей-гей, воли, не гайтеся орати!”
Далекий згук за вітром долинув.

Це там орач оре велику ниву
Серед твердих

В степу рвачкий на волі вітер віє,
По світу він гуляє, де схотів,
І бачить: скрізь недоля горе сіє,
І повен світ нещастів і жалів.

О, вітре мій! Тобі нема припини
І можеш ти

І світ воскрес! І, працівник великий,
Устав орач і плуг важкий підняв.
Де був колись пустир одвічно-дикий, –
Він борозну найпершу проорав.

І цілини великі скиби чорні
Лягли

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до

Вона співа — і серця поривання
У згуки ті вона перелива,
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.

Вона співа — і очі молодії
Ясніш од зор засяли із-під вій…

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене

Вона! вона! я бачу — між кущами
Рукав уже з сорочки забілів;
Ще мить одна — тремтячими руками
Я стан її дівочий обхопив.
Ще мить одна — злилися ми устами…
Вона прийшла,

Рясний садок і затишний я знаю
І знаю там ще вишню я одну —
Було не раз, турботний, дожидаю
Я в той садок її, мою весну.
Але ж тепер чому її немає?
Чом вишня та стоїть в