Борис Грінченко

Вже в далині високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий зелений ліс.

Десь на селі далеко пісня ллється,
То

Вона співа, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усі блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози розтопило,
І в мене

Іди у гай! Життя такої сили
Не стрінеш ти ніде: іди у гай!
Співці-пташки туди вже прилетіли, —
Навчись у їх, навчися і кохай!

Іди у гай! Там не самі вже квіти,
І не самі

Весна прийшла! Гаї зазеленіли,
І перший квіт, квіт весняний процвів,
І одинцем самотнім на могилі
Цар степовий, орел могутній, сів.

І скрізь живе повіяло дихання,
І скрізь

Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.

Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени,

Весна іде! В повітрі молодому
Далекий крик мандрівних журавлів
Вже розітнувсь: ключем вони додому
У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,
Лунає

Вона співа — і серця поривання
У згуки ті вона перелива,
Горять огнем безмірного кохання
Її пісень пекучії слова.

Вона співа — і очі молодії
Ясніш од зор засяли із-під вій…

Подивись: весна устала,
Сипле пишними квітками:
Подивись: веселим птаством
Ожили степи з лісами;
Подивись: в безкраїм небі
Сонце-велетень палає;
Подивись: земнії груди

Холодно, сумно; під хмарами сірими
Небо сховалось усе;
Вітер гуляє полями змокрілими,
Негідь, тумани несе;
Мокрий туман той прослався над селами
І на деревах повис,
Скрізь

Кохана єдина! Ми вкупі з тобою
Робили над ділом святим,
Ми вдвох однією журились журбою
І щастям раділи одним;

Зі мною укупі ти працю ділила,
І праця та (знаю це я!)

В далекім, о браття кохані, од мене ви краї,
Та душу свою я із вашими щиро єднаю,
Одні в мене думи і муки однакові з вами,
То й серце болить моє з вашими вкупі серцями,
І тільки

Пливуть по небу хмароньки
В далекії краї,
Летять із їми думоньки
Щочаснії мої —
Туди, де та криниченька
Холодная дзюрчить,
Над нею та зеленая
Вербиченька шумить;

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

Ой бурлака молоденький
На чужу чужину
Вийшов слави залучати,
А ліг в домовину…

Він з надіями святими
Вийшов рано з дому,
І прослалась довга стежка
Йому,

Минає час, минають люди;
Ми всі ждемо того, що буде,
І кажем всі: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде, —
А час не жде, а час не жде!..
А час

Праця єдина з недолі нас вирве:
Hумо до працi, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує,
Довгий той шлях і важкий,
Що аж до

Ти наді мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала.
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі