Богдан-Ігор Антонич

Хати, немов гриби червоні,
ростуть під вітром буйновійним.
У черепицю дощ задзвонить.
Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули,
в лісах багрових виють лиси.

Корови моляться до сонця,
що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом.

Від воза місяць відпрягають.
Широке, конопляне

В холоднім сутінку сухого льоху
по стінах тиша кане зерном граду.
І п’яний, м’ятний запах винограду,
ряди пляшок, що в сповитку із моху.

В цю кучугуру, мов у землю

Солом’яні, руді, мутні краски
вже осінь пензлем сонця по городі
розкидує, й старій, гнилій колоді
подібні барвою стають листки.

На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
горох

В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.
А ґнотик, в

Є світ над нами високо такий:
без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
що в літній день житам приносить зраду,
що в очі б’є квіток, неначе кий.

І не пече полудня жар

Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла
поторгані. Приїхали посли з золотоморя.
Квартет долонь — два спутані акорди. Мряки мітли.
В червоний ягід дощ в’їжджав білий кінь.

Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
порине в чорних тіней знов тенета,
гряде грязька, густа імла з бескета,
повітря є гниле, липке, погане.

Нараз крайнебо від луни

Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями,
лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

Рослинних рік

І шепотом по полі рознеслося:
на обрій, мов на терези ваги,
хтось в огрядні, пузаті клав стоги
набрякле борошном, товсте колосся.

І зашуміли враз: «Ще зірвемося».
Так

Умерлих квітів царство — спить пустиня
в піску сорочці золото-червоній.
Малюк осот — рослинне чортовиння,
екстазу сонця й блискавок погоні.

Живі свічки понад землі

3апрягти до саней чотири чалі коні
і вчвал, і вчвал!
3аіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,
аж луна відіб’ється
від скал, від скал.

Труснути батогом на вітер буйний
і

Такі бувають часом дивні хвилі,
що, сам не знаеш звідкіля, чому,
приходять в ніч, від померків німу,
чи в день, як сонце стане в повній силі.

Далеко бачиш — в незчисленні

Орел, король просторів, вдаль летів,
над полову мідь піль, синь моря лав,
над опар хмар шлях крил його дрижав.
Враз чути літака на небі спів.

На ворога вид в серці лють і

Летіли понад морем раз лелеки
до вирію, до південних країв.
Гаїв, де кипариси, чувся спів,
і усміхались землі їм далекі.

Та задрижали вмить від небезпеки,
бо крила їх

В морях з шафіру плюхкають краплини,
хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
і гребінь вітру чеше їх відвік,
і сонце п’ють, мов овочі калини.

В цілунках тих ростуть дрібні

Шумить життя журливе жовте жито,
подій хитає повні колоски.
Додолу вітер гне плоди важкі,
як спіє зерно людських мрій налите.

І провіває синє неба сито
пшеницю діл крізь зір

Блакитну плахту неба передер
нараз, мов тишу грім, червоний серп;
мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
повітрі пах припалений чабер.

Даремно воду ллють з криниць й

Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.

Мусує день, мов

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з