Андрій Малишко

Кіт-воркіт біля воріт
Чеше лапкою живіт.
З’ївши мишку-побіганку,
Що робити по сніданку?

Чи погнати біля хати
Вслід за голубом-гінцем?
А чи вуси-довгоруси
Почесати

Часто сняться твої килими,
Білосніжні і медвянисті,
Де тоненькі шершаві бджоли
Колихаються на вітрах
І, покриті у бронзу літа,
Тчуть на лапках весняну, легеньку пряжу,
В

Спи, засни, моя дитино,
Спи, моє маля,
Ніч іде в гаї, в долини,
Трави нахиля.

Хай тобі ця ніч насниться,
Що в огнях сія.
Будеш завтра в світ дивиться,
Зіронько

Соловейку-солов’ю,
Я приспівочку зів’ю,
Свіжу та барвисту
З золотого листу,
З того листу, що в долині,
На кленині, на калині,
На березовій корі,
На дубочку угорі.

Посадили ми вдвох при дорозі
Ще малими дві парості віт.
Пахло літо в яснім передгроззі,
Наша яблуня кинула цвіт.

Розцвіла — не боїться туману
І красується плодом в саду!

Хмарина в небі голубім
Пливе, як мрія,одиноко,
І вітру раннього потоки
Несуть її крилом своїм.

Куди ти мчиш, куди летиш,
Моїх поривів птице рання?
Ще по ярах лежить

Розшумовуйся, зелений дубе,
Як весінній перегрім,
Бо заграли голосисті труби
На кордоні грозовім.

На кордоні грозовім
Бережуть великий дім!

Не хвилюйся, море, у

Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія — це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.

Така собі, не знає старості
І на чолі не ставить дати,
Із чорним

Ой летіла птиця —
пе-ре-пе-л и-ця,
не під небесами —
житами, вівсами,
гречками медвистими,
пшеницями чистими.

Хвалилася птиця —
пе-ре-пе-л и-ця:
— Здрастуй,

Він прилітає з далекого краю,
Не спочиваючи, лине, лине,
Здається, на світі миліш немає,
Чим наше подвір’я, стара яворина.

Стоїть вона здавна, листом багата,
Бува, зашумить,

Ходить вітер по траві,
По зеленій мураві.

Проведу тебе до поля,
Гляну в очі, на уста,
А чи воля, чи неволя —
Напиши мені листа!

Чи на скелі б’є прибій
В тиші моря

Як зараз бачу: з-за ріки —
Дві кручі, наче маяки;
Одна зелена, чорна друга.
Чи літнє сонце, чи зав’юга, —
Вони стоять собі віки.

На чорній кручі чорний дуб,
Як добрий

Ритиму землю,
ритиму гору,
камінь світитиму, наче зворінь,
А докопаюсь, у чому сутність,
у чому правда
і в чому корінь.

Сьомого поту зітру краплини,
темної ночі

Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід,
Ти, може, мене й забула, не бачила стільки літ?

Не мало ми воювали, стоптали чобіт рудих,
І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по

Гарбуз піднімає лапаті дзвоники;
Я стану у тінь, загубивши слово,
Соняхи, щирі огнепоклонники,
Сходу кивають злотоголово.

Кладуть без ліку поклони гарячі,
Як вигляне сонце в

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.

За річкою, за голубою
Дві чайки у хмари зліта.
В краю

Кашовара ми звали — харчонарком.
Люди пробачать за гордість нашу.
Сто тисяч разів махнув черпаком,
Тисячу разів наготовив кашу.

Перець, і сіль, і лавровий лист
Дружили із

Зайцю довговухий,
В лісі щось гуде.
Слухай мене, слухай,
Мисливець іде.

Заєць той хитрющий
Скік та скік.
— Я з мисливцем дружбу
Заведу навік.

Буду йому ранками

Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, —
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне…
Хоч не забудь, а

Мене навчала мати ще колись;
Як виростеш, моя мала дитино,
То мудрим будь і мужнім будь в житті.
Скупі два слова. Нелегкі два слова.

У мудрості свої закони є:
І цвіт, і